Судний день

Хто зна, може, ми в похiд завтра, може, судилося менi голову покласти пiд татарську шаблю чи аркан – то сьогоднi ще гуляемо. От вам i вiдповiдь.

Чернець дивився на козакiв, не вiдводячи очей. Мовив:

– У кожного, браття, своя доля, свiй шлях. А про Господа не забувайте, заспокоення душi шукайте не у винi, а в молитвi щирiй, бо вино й розпуста – вiд лукавого. А коли ваша воля, то прибувайте до монастиря Мотронинського, спитайте ченця Молдованина – поговоримо.

Левченко вiдмахнувся вiд ченця рукою, наче вiд привида.

– Ну тебе, брате, не хочу бiльше слухати, iй-богу. Наче залiзний кiл вбиваеш у душу своiми словами. Аж тяжко стало. Не для того я, трясця його матерi, прийшов у корчму, щоб проповiдi слухати, пропади вони пропадом.

Розiзлившись, Левченко встав i пiшов геть, залишаючи своiх друзiв у кумпанii з драгунами та ченцем.

– Благослови, Господи, цього чоловiка, бо душа в нього добра i очi лагiднi, а словеса дурнi вергае, бо голова буйна, горiлкою збаламучена.

Вийшовши з корчми, Левченко думав недовго: швидким кроком направився до брички.

Панi Меланiя сидiла всерединi, закутана в теплi коци.

– Прошу мене вибачити, панi, але тут таке…

– Так, я розумiю, – хриплим голосом вiдповiла шляхтянка. – Напевно, ви зi своiми товаришами в цiй корчмi вирiшували справи державноi ваги, раз заставили уродзону панi чекати так довго в бричцi при битому шляху.

Іван зрозумiв ii iронiю, однак йому зовсiм не було соромно – сама собi винна.

– Сiдайте, поiдемо. Я i так вже надто надовго вiдлучилася з дому… – сказала панi Меланiя, але голос ii звучав уже трохи нiжнiше.

Левченко зiтхнув: сьогоднi вiн зовсiм не мав бажання «вклонятися Венерi», зосередившись виключно на «служiннi Бахусу». А все через тi клятi думки, що морочать йому голову уже стiльки часу.

– Мушу сказати панi, що я iще не завершив усiх своiх справ тута, тому наразi поiхати з вами не зможу…

– Як? – не повiрила панi. – Ти дав менi слово, я так довго чекала… Нi, нам треба поговорити просто зараз.

Левченко почухав потилицю, оглянувся. Чогось йому не хотiлося покидати сьогоднi друзiв, однак i панi вiдмовляти було не з руки.

– Може, поговоримо просто тут?

Панi Меланiя гiрко посмiхнулася.