Судний день

– Далi знущаешся? Хочеш, щоби панi зайшла до смердючоi корчми, немов хвойда?

– Чого ж до корчми? – далi чухав потилицю Левченко. – Тут е сiновал. Затишний, там нiхто о такiй порi не зможе перешкодити нашiй розмовi. Як на мене, у тому е щось романтичне.

Панi Меланiя щиро засмiялася.

– Таки знущаешся iз мене, хлопче? Бог тебе покарае колись за мое приниження. Та що ж, нехай буде по-твоему.

Вона кинула йому коци, у котрi була закутана, тодi ж подала руку, аби козак допомiг зiйти з брички.

– Вiд’iдьте подалi i станьте десь у темрявi, – наказала панi Меланiя вiзниковi i служницi.

 – Щоби нiхто не впiзнав вас.

Вiн вiв ii за руку до сiновалу, намагаючись обiйти широкi калюжi та болото – панi не хотiла вимазати своiх новеньких черевичкiв.

– А що, досить затишно, – мовив Левченко, зайшовши всередину й оглянувшись. Панi стала навпроти нього i раптом дала йому ляпаса.

– Це тобi, лайдаку, за те, що так мене мучиш! На що ж я перетворилася через тебе! Де я зараз? На якомусь брудному сiновалi!

Вона хотiла його вдарити ще раз, однак козак перехопив ii удар i притулив панi до себе.

– Годi…

Вони дивилися одне на одного, тяжко дихаючи. Панi Меланiя була ще досить молода, лiт, може, тридцять з гаком. Досить гарна. Вона дивилася на Левченка, вiн же поцiлував ii. Раптом жiнка почала його знову штовхати i бити, немов на неi щось найшло…

– Клятий лайдаку!

Вiн знову обiйняв ii, закрив рукою рота.

– Не називай мене так, панi. Я тобi не хлоп i не твiй пiдданий! Шляхтянка, кажеш? А чим же ти лiпша за просту хлопку? Може, у тебе щось тут не таке? – При цих словах козак став добиратися крiзь одяг до грудей шляхтянки.

Тодi ж полiз пiд спiдницю. – Чи там?

У вiдповiдь панi Меланiя лише млосно застогнала. Левченко був немов сам не свiй: кинув ii на сiно i став брати грубо, немов хотiв принизити i завдати болю. Меланiя ж спочатку здивувалася, однак чинити опору не стала, а навпаки, заохочувала козака ще бiльше: такоi насолоди нi Іван, нi жоден iнший мужчина не завдавали iй ще нiколи…

Вона на хвилю заснула, неначе втратила свiдомiсть.

Розплющивши повiки, панi Меланiя iз блаженною посмiшкою лежала поруч зi своiм коханим «лайдаком», млосно зiтхаючи та не стидаючись свого голого тiла. Руки ii обплели нiжно шию i груди Івана, вуста ж шепотiли йому на вухо солодкi слова.

Левченко вiддавав своiй коханцi все, що вона захотiла, так що та лiтала вiд задоволення десь високо за хмарами. А от сам козак чогось ставав все бiльш хмурим.