Судний день

Левченко чув, як шалено калатае серце в жiночих грудях, пестив своiми задубiлими вiд шаблi руками нiжнi перса, вдихав аромат плеканого волосся, однак туга все одно поверталася й стискала його серце.

Щось мало статися. Таке вiдчуття раптом з’явилося десь iз глибини душi, тож вiн пiдвiвся. Панi тут же вiдчула, що з коханим щось не те.

– Чого зажурився, мiй славний козаче? Чи, може, голова тебе болить з похмiлля, чи я тобi вже набридла?

– Та що ви, моя панi. Просто цей монах замакiтрив голову своiми словами.

– Який ще монах? Ось, я тут, з тобою. Завтра може уже й не побачимось…

Тiло його було готове ще раз зiйтися з нею в нестримному танцi кохання, проте розум був скований. Раптом з’явилося й трете вiдчуття – тривога. Нiби на пiдтвердження того знадвору почулося тупотiння кiнських копит.

– Ану, дай лише гляну.

Левченко встав i виглянув крiзь шпару в дошках: на подвiр’я в’iхав десяток вершникiв.

– Люципер шляхту принiс. Гляди: до корчми пiшли.

– Шляхта? – налякалася панi i швидко пiдхопилася та стала поправляти на собi одяг.

– Так. Та не бiйтеся, моя панi, – то не ваш чоловiк. Схоже – конфедерати…

Вони навiдалися не просто так: он, один стоiть бiля коней i стереже вхiд до корчми. Усi озброенi, войовничi. Ох, неспроста все це. Кого ж вони шукають? Може, Молдаванина? Вiн говорив щось про Мотронинський монастир, а конфедерати вже давно пеклом дихають на цю обитель.

– Ходiмо, проведу, – подав Левченко руку Меланii, i вони тихенько вислизнули з сiновалу, а тодi козак вивiв ii з корчемного подвiр’я через заднiй вихiд та посадив на бричку. Не криючись перед своiми слугами, панi поцiлувала його гаряче на прощання.

– Нiколи тебе не забуду…

Поiхали. Левченко вдихнув свiжого повiтря на повнi груди. Зброя була напоготовi, хмiль уже майже вивiтрився з голови. Надворi починало свiтати, над шляхом розливалася ранкова мла. Похолоднiло, тож Левченка, розпаленого любовними утiхами, мимоволi струсонуло.

– Гарний ранок, щоби вiдправити когось до пекла…

Пiшов. Потрiбно було пробиватися до корчми: там побратими, а ще – чернець. Іван рушив корчемним двором: цього разу навпростець, по калюжах. Двiр був пустельний, лише конi новоприбулих шляхтичiв кучно стояли бiля конов’язу i сторожко оглядалися, зачувши козака. Левченка порахував – десять.

Першого шляхтича зустрiв на входi в корчму: був здоровецький, мов гора.