Ворошиловград

Свого часу брат це добре зрозумiв, вибравши саме цю заправку. Рiч у тiм, що наступне мiсце, де був бензин, знаходилось кiлометрiв за 70 звiдси на пiвнiч, а сама траса пролягала через пiдозрiлi мiсця з вiдсутнiми органами влади та населення як такого. Навiть зони покриття на пiвнiч звiдси, здаеться, не було. Водii це знали, тому намагалися заправитись бензином у мого брата. Крiм того, тут працював Шура Травмований – кращий механiк у цих мiсцях, бог карданних валiв та ручних приводiв. Одним словом, жила була золота.

* * *

Бiля цегляноi будки, поруч iз бензоколонками, стояли два автомобiльнi крiсла, принесенi сюди для вiдпочинку. Крiсла були застеленi чорними шкiрами не вiдомих менi тварин, з них у рiзнi боки випирали пружини, а до одного крiсла прилаштовано було якийсь дивний важiль, цiлком можливо, що це була катапульта. Коча втомлено впав на крiсло з катапультою, дiстав своi папiроси i, запаливши, показав менi рукою – сiдай поруч, друзяко. Я так i зробив. Сонце нагрiвалось, мов камiння на березi, i небо парусиною пiдiймалося на вiтрi.

Недiля, кiнець травня, кращий час для того, аби звiдси поiхати.

– Надовго? – з присвистом запитав Коча.

– Ввечерi назад, – вiдповiв я.

– Що так швидко? Лишайся на пару днiв. Будемо рибу ловити.

– Коча, де брат?

– Я ж тобi говорив. В Амстердамi.

– Чому вiн не сказав, що iде?

– Гер, я не знаю. Вiн i не збирався iхати. А от взяв усе кинув. Сказав, назад не приiде.

– У нього що – якiсь проблеми з бiзнесом були?

– Та якi проблеми, Германе? – загарячкував Коча.

 – Тут нi проблем, нi бiзнесу, так – сльози. Ти ж бачиш.

– Ну i що тепер робити?

– Не знаю. Роби, що хочеш.

Коча загасив недопалок i кинув до вiдра з написом «Палити заборонено». Пiдставив обличчя сонцю й затих. Чорт, подумав я, цiкаво, що в нього зараз у головi дiеться, що там у нього за мутки? Вiн же напевне щось приховуе, сидить тут i щось мутить.

* * *

Кочi було пiд п'ятдесят. Як на своi роки, був вiн жвавий, голомозий i соцiально невлаштовании.

На головi його довкола лисини навсiбiч стримiли рештки колись розкiшноi шевелюри, я ii добре пам'ятав з дитинства. Кочу я взагалi пам'ятав з дитинства, пiсля батькiв, сусiдiв та родичiв це була перша жива iстота, яку я зафiксував у своiй свiдомостi. Потiм я пiдростав, а Коча старiшав. Жили ми в сусiднiх будинках, на новому районi, який весь час добудовувався, так що виростав я нiби на будмайданчику.