Ворошиловград

Ми редагували чиiсь промови, вели семiнари для молодих лiдерiв, проводили тренiнги для спостерiгачiв на виборах, складали полiтичнi програми для нових партiй, рубали дрова на дачi Болiкового тата, ходили на телевiзiйнi ток-шоу захищати демократичний вибiр i вiдмивали, вiдмивали, вiдмивали бабло, котре проходило через нашi рахунки. На моiй вiзитiвцi було написано «незалежний експерт». За рiк такоi роботи я купив собi наворочений комп'ютер, а Льолiк – побитий фольксваген. Квартиру ми винаймали з Льолiком разом. Боря часто приходив до нас у гостi, сiдав у моiй кiмнатi на пiдлогу, брав до рук телефон i телефонував проституткам.

Нормальний корпоративний дух, одним словом. Льолiк брата не любив. Та й мене, здаеться, теж. Але ми з ним уже кiлька рокiв жили в сусiднiх кiмнатах, так що стосунки нашi були рiвними i навiть довiрливими. Я постiйно позичав у нього одяг, вiн у мене – грошi. Рiзниця була в тому, що одяг я завжди повертав. Останнi мiсяцi вони з братом щось мутили, якийсь новий родинний бiзнес, в який я не лiз, оскiльки грошi були партiйнi, i чим це мало закiнчитись – нiхто не знав. Я тримав подалi вiд них заощадження, пачку баксiв, зберiгаючи ii на книжковiй полицi помiж сторiнками Гегеля. Загалом, я iм довiряв, хоча й розумiв, що час шукати собi нормальну роботу.

* * *

Боря сидiв у себе й працював з документами. На столi перед ним лежали папки з результатами якихось соцiологiчних опитувань. Побачивши нас, вiдкрив на монiторi сайт обладмiнiстрацii.

– Ага, ви, – сказав бадьоро, як i належить керiвнику.

 – Ну, що? – запитав. – Як справи?

– Боря, – почав я, – ми до брата мого хочемо з'iздити. Ти його знаеш, да?

– Знаю, – вiдповiв Болiк i став уважно оглядати своi нiгтi.

– У нас завтра нiчого немае?

Болiк подумав, знову подивився на нiгтi, рвучко прибрав руки за спину.

– Завтра вихiдний, – вiдповiв.

– Значить, поiхали, – сказав я Льошi й повернувся до дверей.

– Почекайте, – раптом зупинив мене Болiк. – Я теж з вами поiду.

– Думаеш? – недовiрливо перепитав я.

Везти його з собою не хотiлось. Льолiк теж, наскiльки можна було помiтити, напружився.

– Так, – пiдтвердив Болiк, – поiдемо разом. Ви ж не проти?

Льолiк незадоволено мовчав.

– Боря, – запитав я його, – а тобi для чого iхати?

– Просто так, – вiдповiв Болiк. – Я не буду заважати.

Льолiка, схоже, напружувала необхiднiсть iхати кудись iз братом, який його щiльно контролював i не хотiв вiдпускати вiд себе нi на мить.