Вибрані новели

Як я почав ходити до школи, то вона у своiй наiвностi кликала мене до своеi бiдноi хати i просила перечитати ii збиток з бляшаноi труби, аби вона знала, що там е. Крiм «Кнiгiнiцьких» латинкою, я не мiг нiчого бiльше второпати. Аж геть пiзнiше, як я був в гiмназii, той збиток показався шляхоцьким дипломом для родини Кнiгiнiцьких.

* * *

До ii убогоi хати всi богачi, всi попи, всi жиди посилали на нiчлiг всiх бiдних i заблуканих.

Знидiлим i брудним шляхтичам вона казала:

– Не блукайте по свiтi, а приставайте до людий, бо люди не люблять шляхти.

Панщина навчила iх, хто ми е, i тому я лишилася з голою шляхоцькою трубою. Ночуйте, я вас погодую, а рано йдiть мiж люди i приставайте до них.

А злодiевi говорила:

– Ти, небоже, не кради, краденим не погодуешся, але йди просто, i вбивай, ставай чоло до чола. Як твое чоло розсиплеться, то нема утрати, а як богачеве впаде пiд твоi ноги, то з гонором пiдеш покутувати. Я тебе переховаю, я тобi сорочку виперу i нагодую, але не наскакуй потайки на дурнi маетки.

А покритку з тяжких наймiв у великих чоботах i засохлими сльозами на молодiм лицi потiшувала:

– Ти, небого, не журися, бо як уродиш файного байстрючка, то маеш силу, тебе, бiдну, i так нiхто не возьме, а вiн виросте дужий на твоiх грiшних руках. Ти посивiеш, проклята мiж людьми, а вiн доросте i обiтре своiми кучерями грiх iз тебе. Я викупаю твою дитинку, а ти подужаеш, ти молода i заробиш на него. Не цокай чолом у мiй порiг, а сiдай на постiль i проси бога за свою дитинку.

Всiх блукаючих, всiх бiдних, всiх нещасливих вона зодягала i кормила зi своеi бiдноi долонi.

Перед вiйною вона розпустила всiх своiх доньок по роботах у свiт. А було iх богато, а сама дальше приймала всiх грiшних людей, дезертирiв, злодiiв, калiк i дiвчат з грубими черевами, шугала помiж сусiди, як вовчиця, щоби нагодувати своiх безталанних гостей. А як вiйна кiнчилася, то ii доньки з дiтьми почали сходитися до неi. Зятi були пруссаки, москалi, поляки, iтальяни з неволi i украiнцi з нiмецьких таборiв.

Старiй вовчицi дуже тяжко було iм годити в малiй хатi. Пiд чорною матiр’ю божою вони забирали мiсце для своеi нацii. Вiльгельм, Франц-Йосиф, Николай, Шевченко, Ленiн i Гарiбальдi допоминалися в тiй хатинi домiнуючого мiсця. І серед шаленого крику i бiйки не раз попадав на землю Вiльгельм, або Микола, або Ленiн. Тодi моя приятелька злiзала з печi, ховала портрети в пазуху i вночi прибивала цвяшками назад до стiни, щоби жаден зять не бив доньки.