Дон Жуан

Отже, ця поема (роман у вiршах) – не лише чергова версiя легенди про севiльського Дон Жуана, а окремий свiт уявлень, подеколи iронiчних i сатиричних, у яких у дошкульнiй формi репрезентовано тогочасне суспiльство, яке задихаеться вiд фальшивих правил, викривлених норм i штучних обмежень. Зображенi у творi суспiльнi верстви пiддано висмiюванню, iронiчнiй зневазi, сатиричному викриттю.

Крiм «чорт би вас побрав» Жуан одвiку

не знав англiйських виразiв i слiв,

але чомусь як милiсть превелику

вiн сенс цiеi фрази розумiв.

Окреме мiсце у творi посiдае оповiдач. Саме йому належить роль «мудрого блазня»; людини, здатноi казати правду про свою добу й людей у нiй, поширювати досвiд мудрецiв i поетiв, якi у рiзний час говорили й писали про тi базовi цiнностi, якi визначають сутнiсть людського життя. Часто, пригадуючи минулий досвiд, оповiдач дорiкае часовi теперiшньому, у якому вiдбулось змiзернення особистостi.

Поет сказав чудово: «О кохання!

Лиш в захватi й безпецi настае

у пристрастi почате царювання

безмежне та божественне твое!»

Не ставитиму зайвих запитань я,

i все-таки одне у мене е:

як поеднати з захватом безпеку,

таку вiд нього рисами далеку?

Поет в рядках, що ви iх прочитали,

в свiдомостi усiх лишивши слiд,

жадав, щоб люди клопоту не мали —

i тiльки так iх розумiти слiд.

Вiн не хотiв, щоб марно турбували,

коли вiн любить або iсть обiд.

Що ж до безпеки… Раджу вам до хати

лише певнiше дверi замикати.

Подеколи мiркування оповiдача нагадують фiлософськi сентенцii, у яких розкрито сутнiсть творчостi, поетичного мистецтва;

подеколи перед читачем виринають ескапади обр?з i незадоволення, вияви помсти й самоiронii.

В поезii нема нiчого важче,

анiж початок – може, лиш кiнець:

Пегас неначе вгору пiднiма ще,

та раптом зводить справу нанiвець,

крило необережно пiдламавши,

i як Люцифер падае чи мрець.

Ми високо злiтаемо в гординi,

мов знать, на що ми здатнi, не повиннi!

Там, де оповiдач нiби хоче подiлитися мудрiстю, одразу виникае «iронiчне зняття» високочолостi.

Комунiкативнi стратегii мiстять «подвiйне дно»: щойно читач пiдготувався занотувати важливу сентенцiю, йому дають зрозумiти, що нiчого вiчного у цьому плинному свiтi немае, тож дiйснiсть потрiбно сприймати через «окуляри iронiчного скепсису».

Я змолоду вважав себе чудовим

i, щоб усi вважали так, хотiв.

Прийшла пора словам невипадковим,

i визнання здобути я зумiв.