Дон Жуан

Вiн в розпалi зумiв би навiть вбити…

Подумайте ж про любчикiв, жiнки,

i водночас про муки чоловiчi,

аби не овдовiти зразу двiчi!

186

Альфонсо стис Жуана й стоголосо

кричав, а той душив його, як вовк.

Кров потекла (щоправда, тiльки з носа).

Та кулаком Жуан його притовк,

рвонувся, аби швидше дати чосу,

iз-пiд Альфонсо, що на мить замовк,

i як Іосиф, втiк до огорожi,

хоч тiльки цим вони, здаеться, й схожi.

187

Людей, що збiглись, наче на пожежу,

видовище це кинуло у дрож:

на Джулii розiрвано одежу,

як, звiсно, на Антонii також;

затятiсть демонструючи ведмежу,

реве Альфонсо – лев серед вельмож,

а Дон Жуан, в чiм народила мати,

чимдужче намагаеться тiкати.

188

Тож пiсня i кiнчаеться на тому.

Чи слiд розповiдати, як Жуан

бiжить, не озираючись, додому,

приховуючи стид вiд громадян?

Як ранком у порядку судовому

розлуки зажадав шановний пан;

якi плiтки Севiлью потрясали

i що про це в газетах написали?

189

Коли б ви ознайомитись хотiли

з процесом тим – з дебатами сторiн,

зi свiдченнями, що набрали сили,

i з присудом, яким скiнчився вiн,

то все те кiлька звiтiв вiдтворили,

щоправда, не без деяких вiдмiн.

Але найкраща збiрка у Гернея:

вiн до Мадрида iздив ради неi.

190

Інеса, щоб скандал той пригасити,

обiтницю дала – розпочала

свiчки перед Мадонною палити —

iх мала бути кiлькiсть чимала.

Коли вона клялася щось вчинити,

то дiяла завжди не спроквола,

i Дон Жуана в Кадiс вiдiслала,

звiдкiль невдовзi шхуна вiдпливала.

191

Аби моралi й досвiду надбати

i там характер виправити злий,

послати сина вирiшила мати

до Францii й Італii мерщiй.

А Джулiю за монастирськi грати

вiдправив муж – моральностi носiй,

i як там потерпала бiдолашка,

з ii листа довiдатись не важко.

192

«Ти iдеш… Що ж, добра тобi бажаю.

Це прикро – поблизу тебе нема.

На юне серце права я не маю

i залишаюсь жертвою сама.

Та радiстю я сповнена до краю:

мiй грiх – кохання: мучусь недарма!

А в плямах аркуш, наче на бiду, мiй…

та це не сльози – навiть i не думай.

193

О, я люблю тебе, як i любила!

За це я щастя й волю вiддала.

І хоч сама себе я осудила,

зате, як в снi, щасливою була.

Що з почуттям боротися несила, —

хiба це злочин? Похибка мала!

Пишу тобi, бо це душi потреба,

а не якiсь претензii до тебе.