Дон Жуан

Вiн розумiв: дитя його едине

от-от помре – холодна i густа

вже тiнь вмирання очi огортае,

i порятунку синовi немае.

90

І син помер. На хлопчикове тiло

дивився вiн, свiдомий не сповна.

Коли й воно в безодню полетiло

i попливло за вiтром вiд човна,

вiн довго ще дивився отупiло,

як темну цятку вiдстань поглина,

i враз упав… Лиш руки невагомi

здригалися у болiснiй судомi.

91

І враз над морем райдуга постала,

зiпершись на невимiрну блакить, —

мов пера чарiвного опахала,

яскравi фарби блиснули на мить

чи знамено, що волю провiщало

i тим нещасних мало звеселить.

Як лук, зiгнулась райдуга, i знову

у мряку геть поринула раптову.

92

Так зник хамелеон цей, наче з пiни

чи з випарiв народжений морських,

що зринув iз небесноi купини

i в променях розтанув золотих, —

палiтра, де зливаються в едине

сiм кольорiв чи, створений iз них,

синяк пiд оком, що його набито,

коли ти боксував несамовито.

93

Надiям на рятунок та безпеку

в безвиходi нещаснi вiддались:

веселку навiть римляни та греки

вважали знаком радiсним колись.

Вона i нинi щастя недалеке

вiщуе всiм, що в горi затялись, —

не дивно, що рятунком вiд загину

здалась вона i iм у ту хвилину.

94

Тодi ж з’явився й птах, i бiлокрило

у небi над човном замайорiв, —

чи заблукав, чи вiтром вiдлучило

його вiд зграi iнших голубiв.

Вiн закружляв i навiть на вiтрило

замало вже спочити не присiв.

До смерку вiн лiтав над океаном —

це теж здалося знаком непоганим.

95

Тут мав би зауважити давно я,

що голуб той завбачливо вчинив,

на щоглi не шукаючи спокою,

хоч, може, довгий шлях його й стомив.

Та будь вiн навiть i з ковчега Ноя —

розвiдник, що спинився на спочив,

його б отут обпатрали i навiть

оливкову його пожерли павiть.

96

Вночi зi сходу знову дмухонуло.

Сяйнули зорi. Човен понесло.

Лежали всi безсило i нечуло,

не в змозi навiть взятись за весло.

Хтось твердив, наче вухо щось почуло

чи навiть чути пострiли було.

А ще комусь в рiденькому туманi

вже береги ввижалися жаданi.

97

Перед свiтанком стихло. Нетерпляче

матрос вдивлявся в сутiнки нiчнi

i раптом крикнув: «Бачу! Землю бачу!

Хай Бог мене скарае, коли нi!»

Всi протирали очi: справдi, наче

щось темне бовванiло вдалинi.

Хтось реготав i плакав, як хлопчисько.

Так, то була земля, i досить близько.