Унія

– Чув, що восени достойна панi подарувала вам вже другого сина.

– Ельжбета i Тома, слава богу, здоровi, – запевнив сенатор. – А як ся мае панi Виговська?

– Також слава богу.

– А це високовчений пан Янош Леваi з Трансiльванii, – назвав старшого Штефанович. – Пан Єжи i пан Янош вчора склали компанiю для вечiрньоi гри «фортецi» самому ясновельможному.

При цiй рекомендацii трансiльванець пiдвiвся, явивши Виговському затягнуту у довгий жупан атлетичну фiгуру. Хоча жупан вкривало грубе сукно, численнi застiбки на ньому срiблилися шляхетним металом, а з-пiд вивернутого комiра виглядало дороге мереживо.

Затертi до блиску шкiрянi вставки на штанах та вищербленi остроги видавали людину, яка мандруе верхи.

– Пан Янош не розумiе польськоi, тому говоритимемо латиною, – додав електор.

Усi четверо посiдали навколо кальяну. Виговський i собi пiдтягнув бурштинового мундштука, дочекався, коли у чашцi змiнять вуглики, вiдтак вдихнув на повнi груди терпкого диму.

Вiн згадав, коли востанне бачив Немирича. Це було два роки тому, коли дисиденти[19 - Дисиденти – iнакомислячi.

В даному випадку – представники протестантських громад.] з Киiвського воеводства подали на шляхетський з’iзд безнадiйний проект про впровадження вiротерпимостi. Фантастично заможний Немирич, який серед православних називав себе Юрiем, а серед католикiв – Єжи, сипав грошима, здобуваючи прихильникiв i голоси. Брати Виговськi трималися осторонь цього яскравого й самовпевненого еретикала, якому шляхетська дрiбнота посмiхалася в обличчя i плювала у спину. Немирич знався з королями, носив перстнi з iндiйськими дiамантами та хвалився виданим у Галлii рефератом «Discursus de bello Moscovitico»[20 - «Discursus de bello Moscovitico» – «Роздуми про вiйну з Московитами» (лат.).]. А ще ходили чутки, що його посвятили в таемнi мiстерii, про якi побожним християнам не лише знати, але й здогадуватися не чинно.

Навiщо цей полiтичний небожитель всiвся в товариствi з Виговським, той мiг лише здогадуватися. Але знав напевне: приватнi бесiди з такими, як Немирич, можуть привести на плаху, а можуть пiдняти на самiсiнький верх державноi iерархii.

Таке напружувало.

Немирич покрутив на великому пальцi перстень з солiтером, зустрiв очима погляд Виговського. Очi в нього були яскраво-синi. Лукавi, живi, проте холоднi. Писар згадав, що рiд свiй Немиричi вели з пiвночi, з Великого Новгорода, й що серед предкiв магната траплялися й варязькi ярли.

– Я знаю, пане Іване, про що ви думаете, – почав сенатор.