Унія

– Ви думаете: чого вiд мене треба цьому арiяниновi, який не визнае Святоi Трiйцi, цьому callum pedulus[21 - Callum pedulus – мозоль на п’ятцi (лат.).] республiки. Правда ж?

– Припустимо.

– А якщо я скажу, що хочу бути киiвським пiдкоморiем, вам проясниться?

– Це можливо, – кивнув Виговський. – Фiлон Воронич, як усiм вiдомо, нинi при смертi, а ваш батько до нього був пiдкоморiем i лишив по собi добру славу. Але ж, прошу пана, для розмови про такi дрiбницi не варто було збирати таке вишукане товариство.

– Ваша правда, – погодився сенатор.

– Не варто.

На кiлька хвилин всi присутнi зосередилися на кальянi. Писар зауважив, що Немирич одягнений на шведський манер. Вiн пошукав поглядом широкополого «пiратського» капелюха з пряжкою на тулii й вiдразу зауважив такого на однiй зi скринь. А ще Виговському подумалося, що вченому багатiевi дечого бракуе. Чогось затятого, звiриного, вовчого, що робить чоловiка безжальним воiном та твердим володарем, що змушуе вмирати пiд тортурами, але не порушувати присяг.

Казали, що Немирич воював з московитами на чолi хоругви, яку зiбрав та утримував за власний кошт, що показав себе гiдно й не зганьбив Андрiiвського хреста на родовому гербi. Тепер, подивившись сенаторовi в очi, писар схильний був вважати цi вiдомостi комплiментарними. Вiн мiг уявити Немирича переможцем у дипломатичних чи богословських суперечках, впертим полiтиком та гарячим оратором, лише не лицарем, що з останнiх сил прорубуеться крiзь ординську лаву, гарчить вiд лютi й злизуе з вусiв краплi ворожоi кровi.

«Ти, дорогенький сенаторе, не callum pedulus, – подумки визначив Виговський, – ти шведське шило в срацi Речi Посполитоi. Товсте таке шило, проте не сталеве, а з курячоi кiстки…»

Вiн вiдклав мундштук i запитально подивився на електора.

Той на знак розумiння примружив очi й звернувся до Немирича:

– Ви ж хотiли розпитати пана писаря про Маслов Став.

– Про Маслов Став, – повторив за ним сенатор. – Так, пане Іване, я хотiв би дечого дiзнатися про Маслов Став.

– Коли Потоцький забирав у полковникiв клейноди мене там не було, – знизав плечима Виговський. Важко було знайти тему бiльш дратуючу i неприемну, анiж приниження козацтва при Масловому Ставi. Ще й двох мiсяцiв не пройшло, як лягли на землю реестровi знамена i зiв’яли пiд королiвською немилiстю бунчуки достойних. Родина писаря не спiвчувала повстанцям, але й рiшення сейму про замiну козацьких полковникiв езуiтськими вихованцями Виговськi не вiтали.