Унія

А Виговський пив свое вино мовчки.

3

На вечiр Немирича i трансiльванця, як вони й очiкували, запросили до княжоi трапезноi, де за щедрими столами зiбралося чимале товариство. Обидва намагалися не випасти з лицарських веселощiв, утiм досвiдченi пияки помiтили, що сенатор та його приятель хитро збочують з хмiльноi дороги. Чи то не доливають, чи то не допивають, а може, й виливають. Ланцюг тостiв рухався вздовж столiв, а вони лишалися тверезими. Пияки вирiшили, що цi двое чогось сподiваються.

Застiлля досягло зенiту, коли князь Станiслав Конецпольський дав знак наближеним залишити трапезну. Немирич та Леваi також рушили за ясновельможним, але перед сходами на третiй поверх молодий ксьондз, який прислужував княжому духовнику, припав до вуха трансiльванцевi й щось прошепотiв; той не пiшов далi.

Немирич шостим чуттям вловив змiни, озирнувся на пана Яноша. Трансiльванець знаком показав, що все гаразд i повернув назад, до веселого гомону.

А до особистих покоiв, окрiм самого ясновельможного, Немирича, слуг i молодого ксьондза, зайшли лише великий канцлер литовський Радзивiлл та Любомирський, брат дружини канцлера та свояк Конецпольського.

Сенатор зрозумiв, що опинився серед найближчого кола друзiв i родичiв господаря замку. Виняток становив ксьондз, який здався Немиричевi неприемною та пронирливою персоною. Було в ньому щось швидке i шарудливе – щось вiд дрiбних гризунiв.

«Певно, нашiптувач у ясновельможного», – припустив сенатор, коли ксьондз разом з вельможами пройшов до Шахового кабiнету – особливоi частини покоiв, де пiдлогу, шпалери й навiть стелю розмалювали бiлими i червоними квадратами.

Столик для гри освiтлювали грона воскових свiчок, але високу стелю, дальнi кути та картини на стiнах занурили у морок.

Десь у ньому залишилися ксьондз i слуги, а достойники увiйшли до осяйного кола. Жовтувате свiтло застрибало на розшитих золотом камзолах, перснях, пряжках, товстих ланцюгах та медалях, розлилося накрохмаленими до кiстковоi твердостi мереживними комiрами.

– Митрополит сьогоднi був не в настроi, – зауважив коронний гетьман, сiдаючи за столик, на якому розставили чотири «фортецi». – Прошу, – порухом руки вiн запросив Немирича, Радзивiлла i Любомирського до гри.

– Вiн не в настроi з того часу, як турки кинули в море грецького патрiарха, – уточнив Радзивiлл. – Боiться, певне, що закiнчить свiй вiк у Днiпрi.

– У нього е пiдстави сумувати за патрiархом.