Унія

Як би там не було, той зробив Могилу екзархом Константинопольського престолу, – нагадав Конецпольський i зробив перший хiд. – І пiсля того сiльськi попи вiдразу припинили проти нього iнтригувати.

– Вони здатнi припинити iнтриги? – розсмiявся Любомирський й теж пересунув фiгуру на дошцi. – Тодi вони святiшi за наших езуiтiв. Цi ж нiколи не припиняють, правда ж, отче Цербере?

Молодий ксьондз виринув iз тiнi, обережно наблизився до столу й посмiхнувся Любомирському.

– Уклiнно перепрошую, ваша свiтлiсть, мене кличуть Цибером, – мовив вiн неголосно, проте виразно.

– Яка, до дупи, рiзниця, – Любомирський гмикнув. – Всi ви нишпорки та iнтригани.

– Ми служимо Богу.

– Пiдмощуете везглов’я слiв пiд лiктi душ[24 - Іронiчний вираз XVII ст. щодо езуiтських методiв впливу. Везглов’я – подушки.].

– Припинiть, – нахмурився ясновельможний. – У пана Єжи може скластися враження, що в цьому домi тiльки те й роблять, що висмiюють духовенство.

– Хiба кальвiнiстам таке не подобаеться? – не вгавав Любомирський.

– Менi не подобаеться, – озвався сенатор.

– Менi також, – пiдтримав його Радзивiлл.

– Ну вибачте, панове, – посмiхнувся молодий вельможа. – Я думав, що перебування у розумних краiнах вивiльнюе. Помилився.

– Ти про що? – Радзивiлл встромив погляд у перенiсся Любомирського.

– Не про вас.

– А я раптом подумав, що про мене.

– Хiба я не вибачився?

– Це було сказано пiсля вибачення.

– Менi ще раз вибачитися?

– Спробуй.

– Годi вам, – втрутився князь-гетьман.

– Свояцтво не дае права на втрату вiдчуття мiсця, – наголосив Радзивiлл. Немирич здивувався несподiваному залiзу у хрипкуватому голосi канцлера.

– Менi вказують мiсце? – звернувся до гетьмана Любомирський; й не отримавши вiдповiдi, повторив запитання:

– Менi при чужому вказують мiсце?

– Вказують тим, хто його забувае, – замiсть Конецпольського вiдповiв Радзивiлл.

– Менi здаеться, що не я один забуваю, – пальцi Любомирського нервово перебирали дорогоцiннi ланцюжки, що звисали майже до баски.

– Ми не в Московii, щоб мiрятися мiсцями предкiв, – зауважив канцлер.

– Не я першiй почав про мiсця. А тепер виходить, що вам про таке говорити невигiдно. Хто б сумнiвався.

– Олександре, тобi краще звiдси пiти, – мовив ясновельможний, кинув на дошку фiгуру, яку все ще тримав у руцi й вiдкинувся на бильце.