Унія

На вилицях у Любомирського проступили червонi плями. Вiн рвучко пiдвiвся, рушив до дверей. Вже залишаючи кабiнет, кинув ксьондзу:

– Залишаю поле гри езуiтам.

Конецпольський несхвально похитав головою.

– Олександр ще молодий, пане Єжи, – звернувся вiн до Немирича. – А молодим властива рiзкiсть.

– Менi прикро, ясновельможний князю, що моi слова спричинили непорозумiння, – розвiв руками сенатор. – Я лише гiсть у вашому домi i…

– Ми – нащадки непереможних сарматiв, – не дослухав князь-гетьман. – Ми не повиннi приносити з вулицi когутячi звичаi та возноситися рогом у довiреному товариствi, та ще й за нiкчемного приводу.

Тим бiльше, коли ця зверхнiсть не пiдкрiплена поки що нiчим, окрiм як народженням вiд благородних батькiв та родинними зв’язками.

– Я чув, що молодий лицар показав свою хоробрiсть у боях з московитами, – сказав Немирич.

– У боях? – розсмiявся Радзивiлл. – Хiба що в боях застiльних та альковних.

– Кажуть, що вiн не був таким до одруження з Оссолiнською, – зiтхнув князь-гетьман.

– Що поробиш, у ньому тече королiвська кров, а одруження з донькою коронного канцлера лише згустило в тiй кровi гординю.

– Щодо королiвськоi кровi, то маю сумнiви, – зауважив Радзивiлл. – І не я один.

– Але не сумнiвайся при ньому, я тебе прошу… – Конецпольський пiдвiвся. – Що ж, може й до кращого, – вiн подивився у темряву, туди, де чекали слуги. – Замiсть шахiв зможемо вiдвiдати декого в Арматнiй вежi. Декого, приналежного глибшим знанням свiту сього.

– Ви вмiете заiнтригувати, найсвiтлiший князю, – Немирич пiдвiвся слiдом за господарем дому.

– Я думав, що Арматна давно закинута.

– Не зовсiм, – ясновельможний зачекав, поки слуги надягнули на нього шубу, вiдтак уточнив: – Верхнi майданчики ii руйнуються, проте пiдвали там знаменитi. Зараз побачите.

– Пiдвали нiвроку, – пiдтримав Радзивiлл. – Та й пiдземнi ходи капiтальнi.

За кiлька хвилин всi трое вже спускалися на пiдземний поверх палацу, сполучений зi старою цитаделлю. Немирич втiшився, помiтивши, що серед слуг з факелами не видно Цибера.

Пройшовши вузьким цегляним коридором, вони вступили до квадратноi зали. Чотири кам’янi колони пiдтримували низьке склепiння.

– Посвiти, – Конецпольський показав на стелю.

Слуга пiдняв смолоскип, руде полум’я затанцювало пiд самим склепiнням. Немирич побачив грубий малюнок: охряна ящiрка звивалася в колi кутастих знакiв.

– Давно мальовано, – сказав ясновельможний. – Це за часiв Казимирових.