Унія

– Ще ранiше, – не погодився князь-канцлер.

– До Казимира нiчого мурованого тут не будували, лише з дерева, – гетьман, здавалося, вдивляеться в древнi руни, частина з яких вже майже не проглядалася. – Тепер нiхто прочитати не може. Скоро плiснява все тут зжере.

– Нiхто не може? Навiть так? – Немирич вийняв з кишеньки камзола монокль, подивився крiзь нього на руни; йому здалося, що вiн десь бачив подiбнi знаки.

– Наслiдуете Нерона, пане Єжи? – поцiкавився Радзивiлл.

– …?

– Імператор, якщо вiрити Плiнiю, носив з собою смарагд, крiзь який дивився гладiаторськi боi.

– Давно не перечитував Плiнiя, пане Ольбрахте, – посмiхнувся Немирич. – А в Галлii i Голландii помiчнi скельця не дивина. На вiдмiну вiд наших краiв.

– То все вiд економii на свiчках, – визначив ясновельможний. – Книжнi вони там та скупi, як лахмiтники; от i слiпнуть. Якби тi галли з батавами гасали степом, як ми, сармати, то нiякого б скла не чiпляли на носа… Всi ви, – обвiв вiн поглядом слуг, – залишитеся тут i чекатимете.

Трое вельмож вступили пiд нижчi арки, де зверху звисало моховиння, капала вода, а глиняну пiдлогу не вкрили плитами. Тут, ховаючи за халяви гральнi карти, iх зустрiли вартовi: в гетьманських кольорах, старшi вiком, зашкарублi у давнiх вiйнах, з вибляклими очима та вислими вусами. Конецпольський вiдвiв начiльного з драбiв до глибокоi нiшi й перекинувся з ним кiлькома фразами. Говорили тихо, сенатор нi слова не розiбрав.

Вiдтак вони спустилися сходами до пiдземних казематiв, де знову почалося царство грубого каменю. Велетенськi брили тиснули з бокiв, а прохiд з кожним кроком вужчав. За поворотом шлях заступили дверi. Масивнi на вигляд, вкритi залiзними бляхами.

Князь-гетьман постукав по блясi перснем.

Невдовзi за дверима зашарудiло. Немирич уявив, як мешканець пiдземелля прикладае вухо до холодного металу.

Конецпольський знову постукав. Один раз i, пiсля паузи, швидко двiчi.

Було чути, як повертаеться ключ. Верескнули завiси. Перед вельможами виникла фiгура, вигляд якоi пасував до тутешнiх брил i дверей. Високий худий чоловiк кутався в балахон, на який, замiсть комiру, нашили вовчу шкуру. Звiрячого хвоста чоловiк зачепив за пробиту шпилькою пащу. З бiлоi бороди на облiзле хутро сипалася лупа. Фiгуру увiнчувала засалена, а колись червона, баретка. Попри збiдований вид, балахонник дивився гордо, навiть зверхньо.