Унія

Немирич одразу згадав роман про невдалого iспанського шляхтича, котрий в iм’я сiльськоi дiвки бився з вiтряками i блазнями, а пiсля подвигiв пропав у безпросвiтному жебрацтвi.

– Щасливий бачити, вашмосце, – чоловiк вклонився, не знiмаючи баретки, легко розiгнув спину, примружився на смолоскипи. – І ясноосвечоне панство також.

– Не запрошуеш нас? – Конецпольський притушив смолоскип об стiну.

– Ви тут волостелiн, – чоловiк вiдступив, вiдкриваючи шлях до просторого склепу.

– Ми пiд Арматною вежею, – пояснив князь-гетьман.

– Тут, крiм зброi, колись зберiгали золото, – вiн пiдiйшов до заглиблення в стiнi. – Жолкевський ховав тут чудотворну iкону.

Один за одним вельможi протиснулися крiзь дверi. Побачивши начиння склепу, Немирич усе зрозумiв. Навiть розчарувався. Вiн завжди вважав старого гетьмана рацiональною людиною зi свiтлим розумом та ясною фортуною. Найменше вiн сподiвався того, що на схилi лiт цей герой Республiки обладнае у фортечному казематi алхiмiчну лабораторiю та поселить в нiй фабриканта золота.

Божевiльного або афериста. А радше за все, кентавра з двох.

Вгадавши його думки, Конецпольський всмiхнувся:

– Не варто пiдозрювати, пане Єжи, що я рушив per enema[25 - Per enema – шляхом клiзми (лат).].

– Най Бог береже мене вiд таких думок, ясновельможний.

– Нiчого ганебного в таких думках немае, – зауважив Радзивiлл. – Я теж був подумав, що наш гетьман пiдупав на розумi, коли вперше побачив всi цi смердючi реторти, – князь-канцлер обвiв рукою склеп.

– Бiльше того, людина освiчена забов’язана мати першою думкою щось подiбне. А тим бiльше посвячений муж.

– Ви назвали мене посвяченим?

– О, пане Єжи, невже ви направду думали, що вашi голландськi пригоди зачиненi за сiмома дверима?

– То ми прийшли сюди обговорювати моi пригоди?

– Не заради цього, – запевнив Конецпольський. – Вам буде цiкаво познайомитися з тутешнiми мешканцями. Нашого премудрого Лiбра ви бачите, – вiн показав на балахонника.

– Радий невипадковому гостевi, – той зняв баретку й церемонно схилив голову.

– А де ж наше янголятко? – князь-гетьман заглянув пiд стiл, заставлений колбами, тиглями та iншим приладдям. – Мерщiй виходь, пан сенатор хоче на тебе глянути.

З-пiд столу вилiзла дiвчинка рокiв дванадцяти-тринадцяти у колись бiлiй, а тепер перемазанiй всiма телуричними кольорами сорочцi. Натомiсть ii довге свiтле волосся здалося Немиричевi ретельно розчесаним, а шкiра – доглянутою.