Унія

Що вiн i був останнiм великим князем руським. Я вiдповiв йому на те, що Свидригайло був божевiльним i живцем спалив митрополита. А тепер цей сон… – вiн подивився на Паллiду, котра вiдчужено роздувала вогонь у коминi. – Це сьогоднi не випадково, панове. Це знак, явний знак.

– І що то був за ротмiстр? – поцiкавився князь-канцлер.

– Я дав слово шляхтича…

– Не важливо, – вiдмахнувся Конецпольський. – Те, що ви кажете, пане Єжи, подiбне на правду. Так, на правду. Колись я мав видiння при надгробку великоi княгинi Євни Полоцькоi, бабки Свидригайла.

Тодi на власнi очi бачив як ii надгробок розколовся, але за мить знову побачив його цiлим. Зараз я схильний трактувати це на користь того, що прийде новий Свидригайло з новою громадянською вiйною, з новим розколом спiльноi Вiтчизни. І скаже, як той привiд iз сновидiння: «Сармати, ви нас зрадили!»

– Перший раз вiд тебе чую про надгробок Полоцькоi, – зауважив Радзивiлл. – Панове, ви блудите в темному лiсi… Свидригайло, Кревська унiя, руськi князi та iнша сива давнина.

Ви ж воiни, полiтики, а не поети. Мiркуйте полiтично. Те, що вiдбуваеться не в снах, а явно, говорить нам про зовсiм iнше. Рiч Посполита нарештi приборкала внутрiшнi вiйни, твердою ногою стала на Запорiжжi. Татари принишкли, московити сидять у своiх барлогах, Порта шле до нас послiв солодких, як пахлава. Немае таких смiливцiв, щоб кинули виклик Республiцi. Ми сильнi, як нiколи, а вам вiд чогось ввижаеться новий Свидригайло, якийсь забутий морок… Спам’ятайтеся.

– Дозвольте, ясновельможний канцлере, – втрутився у розмову Лiбр. – Ви тут згадали Кревську унiю. Якщо менi не зраджуе пам’ять, свята Ядвiга, добра королева, тодi вийшла замiж за того литовського Ягайла, що наснився моiй провидицi.

– Пам’ять тобi не зраджуе, – кивнув Радзивiлл. – Вона вийшла за немитого лiсовика, як зволив висловитися твiй володар.

– А скiльки iй тодi було рокiв?

– Ядвiзi?

– Так, добрiй королевi.

– Дванадцять.

– Оце, ясновельможнi, направду дивний збiг, – сказав Лiбр. – Уявiть собi: мою малу дванадцять рокiв тому охрестили Ядвiгою.

4

Над Мечиславом свiтило несправжне сонце, якому кортiло прималювати очi i посмiшку, як на нiмецьких гравюрах. Несправжнi рожевi хмари пливли несправжнiм аквамариновим небом. Вiн йшов берегом несправжнього моря. Годi й згадувати, що та земля, на яку нiбито ступали його босi ноги, також виглядала геть несправжньою.