Унія

Пiсок був занадто бiлим та чистим, трава смарагдовою, а серед каменiв не було жодного сiрого кругляка – лише рiзнокольоровi агати.

Одяг сина пiдстарости повнiстю пасував до навколишньоi несправжностi. Бiла, пiдперезана шовковою стрiчкою, тунiка ледь прикривала йому колiна. Вiн навiть пам’ятав, де востанне бачив подiбну одежину. В такiй пiдперезанiй тунiцi паризький лицедiй Бельроз виходив на сцену «Бургундського отеля» у нуднiй пасторалi «Левкадiя», де мало чого лишилося вiд трагедii Менандра. Нетверезi актори, що грали сатирiв, довго бiгали там за нiмфами, а головна героiня хрипко спiвала перед тим, як кинутися в намальоване на брудних простирадлах море.

Вiн навiть згадав, як хиталася фанерна скеля, на яку перед стрибком видерлася товста акторка. Глядачi голосно радили iй похудати, сперечалися, як довго витримае таку вагу декорацiя, та кидали в товстуху всяким непотребом.

На пiдтвердження спогаду перед Мечиславом виникла брила. Така зручна i красива, наче навмисно створена для галантних самогубцiв. Пiд нею, на грацiйному столику, розставили вази з фруктами, виннi фляги та золотi кубки.

Поряд, у плетених крiслах, вiдпочивали двi грацii; крiзь прозору тканину, в котру вони загорнулися, просвiчували юнi тiла, наче намальованi пензлем Пуссена. Його картину «Царство флори» Мечислав бачив на виставцi у Пале-Роялi.

Вiн очiкував, що при наближеннi брила, столик i дiвчата розвiються так само, як i виникли. Але вiн помилився. Навiть тодi, коли до видiння залишилося зо два кроки, нiчого в несправжностi не змiнилося.

Бiльше того, набуло пiдозрiлоi чiткостi. Грацii мило посмiхалися до нього, мружачись на несправжне сонце. Йому здалося, що iхнi вродливi, рясно вкритi веснянками обличчя зiйшли з портретiв, виставлених у салонi Демюст’е.

– Ви, мсье, якось дивно дивитеся на нас, – зауважила дiвчина, що сидiла лiворуч.

Їi французька нагадала Мечиславовi паризьких вигадниць.

– Таке вiдчуття, що ми якiсь монстри, – пiдтримала ii та, що праворуч. – Може, замiсть того, щоб витрiщатися на нас, як Андромеда на морське чудисько, ви б назвали свое благородне iм’я.

– Мечислав, – промимрив син пiдстарости.

– Як-як? – перепитала права, а лiва пирснула.

– Мечислав Данилевич, герба Риля.

– Що за варварство? – насупилася права й спробувала повторити:

– Метсiлаф герба Рило.

– Мсье, невже у вас для галантних випадкiв немае пристойнiшого iменi? – пiдтримала подругу лiва.

– У салонi мадам де Руаль мене називали Артемiдоросом, – згадав Мечислав.