Унія

– Приемно чути, – зрадiла лiва.

– Принаймнi, нескладно вимовляти, – погодилася права. – Але ж це iм’я означае «подарований Артемiдi».

– Признавайся, пустунчику, хто вона така i чому тебе iй подарували, – наказала лiва й невловимим рухом спустила край тканини з лiвого плеча. При цьому ii лiва грудь вислизнула на волю.

– Я вам назвався, то ж скажiть своi iмена.

– Вона – Калiпсо, – сказала права.

– А вона – Кассандра, – сказала лiва, вивiльняючи й другу грудь.

– Тобто, – пригадав грецьку син пiдстарости, – одну з вас називають «тiею, яка приховуе», а другу – «тiею, котра вводить чоловiкiв в оману»?

– Артемiдорос, ти такий начитаний, аж страшно, – розсмiялася права; чи то вiд смiху, чи може вiд чогось iншого, тканина також сповзла з ii грудей.

Мечислав мусив визнати, що груди в неi досконалiшi та свiжiшi за груди лiвоi, хоча та й здавалася молодшою.

– То хто ж така Артемiда? – нагадала Калiпсо.

– Це iм’я однiе паризькоi вигадницi.

– Справжне?

– Звiсно, нi.

– І що ж вона вигадала? – поцiкавилася Кассандра.

– П’есу, у якiй проникливо оповiдае про трагiчну i пристрасну любов Сапфо до Клеiди та Анакторii.

– Так це трагедiя?

– Радше сумна пастораль.

– О пресвiтлий Фебе, – закотила очi Калiпсо, – от ми й дожилися до сумних пасторалей.

– Артемiда знаеться на сапфiчнiй поезii? – не припинила цiкавитися Кассандра.

– Вона в неi закохана, – син пiдстарости пiдняв правицю, наслiдуючи професiйних декламаторiв, пiдвiв погляд до зенiту й процитував: «Я за траву зеленiша й блiдiша за пароський мармур, доторк один ще – в солодких судомах, як у саванi, смерть мене прийме!»

– Це вона написала? – зробила великi очi Калiпсо.

– Нi, це рядки великоi Лесбiйки.

– То може твоя Артемiда також волiе дiвчат? – припустила Кассандра. – Двох одночасно, аби лизали ii, як ту Сапфо, аж до передсмертних судом.

– Це брехня.

– Невже? – Кассандра повнiстю звiльнилася вiд тканини, зручнiше вмостилася у крiслi й повiльно розвела довгi, ретельно поголенi ноги.

– Вiн нас не хоче, вiн ще спить, – надула губки Калiпсо. – Агов, пробуджуйся!

– Агов, пробуджуйтеся! – сказав хтось бiля самого вуха сина пiдстарости.

Мечислав вiдкрив очi й побачив над собою молоде жiноче обличчя. Його голова спочивала на високiй подушцi, а звiльнене вiд одягу тiло – пiд пуховою ковдрою. Кiлька хвилин вiн згадував, перш нiж iз пам’ятi виплили подii в домi Скибицькоi.