Унія

Досвiдченому вiйськовому панорама укрiплень розповiла бiльше. Їх збудували за вiдомими взiрцями Боплана, замовник не шкодував грошей на правильнiсть, виконавцi ретельно слiдували тяжiнню володаря до европейських взiрцiв. Жодних вiдхилень вiд класики тут не варто було очiкувати. Шляхтич мiг i без розвiдки та секретних креслень назвати кiлькiсть та розташування гармат, визначити планування куртин i казематiв, оцiнити загальну обороноздатнiсть споруди та вирахувати кiлькiсть штурмового приладдя, необхiдного для успiшноi атаки на цю перлину голландськоi фортифiкацii.

Волинське, Белзьке та Руське воеводства з давнiх часiв не були бiдними на замки та фортецi, проте ця поза сумнiвом входила до трiйки наймiцнiших, вирiшив шляхтич. Подумав й долучив до списку Люблiнське i Берестейське.

«Вiдкривають браму!» – почув вiн за спиною. Легенько торкнув колiнами кiнськi боки, рушив мiж бастiонами, а за ним потягнувся рипливий потяг: критi вiзки, саннi кочi, та прилиплi дроги з дранями i барахлом.

Нетерплячiшi з охорони пришпорили коней, дiсталися болотистоi низини й тепер зухвало мружилися на верхiв’я мурiв; шукали там чи то панночок, чи то знайомцiв, що подалися до мiськоi варти.

Шляхтич зауважив: молодий вершник, загорнутий в модну, розшиту срiбними трояндами i вензелями, мантiю, вiд’iхав вiд карети панни Терльовськоi. Гнiда кобила пiд ним путано перебирала. Шляхтич повернув на узбiччя, вiдвертаючи iноходця вiд ii неспокою. Модник ще у Львовi показав папери з рекомендацiями, проте шляхтич забув, до якоi фамiлii той належав.

Якийсь нiкому не вiдомий «-евич» якогось русько-литовського герба. За мирних часiв такi пронири в немалому числi вешталися серединними воеводствами.

За лiвим плечем почулося «кха». Модник хитався вже поряд, безжально оперуючи шпорами та стременними ременями.

– Вам це також щось нагадуе? – звернувся вiн до шляхтича й просто пальцем показав на вежi-«боровики». – Це нiби мiсцевий Шамбор, правда ж?

– Шамбор?

– Мисливський кастель на Луарi. Там такi ж товстi вежi.

Дуже масивнi, дуже. Але, попри масивнiсть, набагато грацiйнiшi, набагато! – захват спiврозмовника здався шляхтичевi кумедним. – Ви коли-небудь були у Галлii?

– На жаль, нi. А ви, судячи з ваших порiвнянь…

– Так, я провiв там чотири роки, – поспiшив запевнити власник розшитоi мантii.

– У Шамборi?

– Нi, що ви. Це ж королiвський замок, – «-евич» витримав паузу, кинув на спiврозмовника допитливий погляд й, стишивши голос, додав: – Одна з осель саламандри.