Унія

Уголос вiн зауважив:

– Не думав я, що пiсля навчань у Галлii прийдеться iхати на самий кордон. Та ще й пiд чужим iм’ям.

– Так то ж лише на пару рокiв, – припустила Скибицька. – І вам, кiнець кiнцем, вийде на користь. На схiдних кресах ви собi знайдете сильного покровителя, або ж вас вiзьмуть до вiйськовоi канцелярii. Тепер туди iдуть всi, хто не може собi посади купити. Один iз моiх приятелiв минулого року поiхав у Лубни до Вишневецького. Тут вiн лише гультяював, бився i тринькав грошi, як от тепер Кiт з Ревулою, а там, не плативши нiчого, зробився цiлим уланським пiдротмiстром.

Князь Ярема його полюбив, дав йому землю з хуторами. Я, чесно кажучи, й сама думала поiхати на тi креси, але ж без надiйного сукурсу…

Нiмфа подивилася на сина пiдстарости особливим i довгим поглядом.

Той вiдповiв стриманою посмiшкою i запитанням:

– А хiба ж пан Креховецький не запропонував вам супроводити його до Корсуня?

– О, ви не знаете Яна, – зiтхнула Скибицька. – Вiн такий легковажний та запальний, хоча й видатний лицар.

Вiн мав таку добру посаду в Жидачевi, але щось не подiлив з тамтешнiм пiдкоморiем i таке втнув… Я думаю, – перейшла вона на шепiт, – там була амурна пригода. Я чула, що в того пiдкоморiя дуже молода й дуже красива дружина з посполитих. А ви ж, певно, знаете, що незнатнi жiнки страшенно зрадливi, бо ж не мають шляхетного стриму вiд прагнення тiлесноi насолоди. В мене колись була така товстозада хлопка, що вона лише бачила хлопа, як вiдразу ж розсувала ноги. Навiть смердючими дранями не бридилася, така була кiшка.

– І що ж такого втнув пан Креховецький?

– О, пане Мечиславе, то була така неприемна справа, що я, мабуть, не наважуся турбувати нею людину у вашому станi.

– Але ж, Зосю, менi сумно отак лежати та нудитися.

– Я б розважила такого героя, – посмiхнулася нiмфа, – але вiн, на жаль, не мiй герой.

– Отакоi.

– Адже герой увi снi промовляв iм’я якоiсь Артемiди. Я так розумiю, що серце героя вiддано невiдомiй менi красунi.

Можна лише здогадуватися куди б повернула iхня розмова на цьому галантному роздорiжжi, але тут почулися важкi кроки та брязкiт зброi. Сину пiдстарости на якусь мить здалося, що три дукати пропали намарно i до покою от-от увiрвуться княжi люди.

Але за мить вiн побачив Демковича-Креховецького зi свiжими шрамами на обличчi, Виговського у блискучiй кiрасi та ще якогось довготелесого добродiя у жупанi. Зi всiеi компанii писар виглядав найпишнiше.