Унія

Товариство випило за його королiвську милiсть та молоду королеву Цецилiю, за митрополита, коронного гетьмана та козацьке вiйсько. Потiм вiддали належне вепровi та його начинцi й знову заповзялися казати здравицi.

Вiдтак розмова закрутилася навколо новин европейськоi вiйни й борзо перестрибнула на галантнi справи. Тут усю увагу забрав собi Мечислав, який повiв про Париж, двiр Людовика та опонуючий двiр Гастона Орлеанського, про тамтешнi амурнi баталii та альковнi скандали. Розповiдати син пiдстарости вмiв, йому добре вдавалося мавпувати розмовнi стилi.

Немирич, який знався з оригiналами представлених Мечиславом карикатур, щиро смiявся i просив повторити.

Пiсля чергового паризького анекдоту Виговський запитав в оповiдача:

– А чим саме ви, пане, займалися у Паризii?

– Вiдвiдував фiлософськi диспути та вправлявся в iсторичних писаннях.

– В iсторичних писаннях, невже? – Немирич вiдклав ножа, яким щойно вкраяв здоровенний шмат дичини. – Цiкаво, що за писання?

– Коментарi до «Іудейськоi вiйни» Флавiя, – не без гордостi повiдомив син пiдстарости.

– Я ще не публiкував iх, але зачитував уривки в салонi Шапеля, де виступае з лекцiями великий Гассендi.

– Я б теж послухав вашi читання, – запевнив його сенатор. – Колись, за молодих рокiв, отримав iстинну насолоду вiд Флавiевоi книжки. Пiсля незрiвнянних «Записок» Цезаря вона е найправдивiвшою повiстю про вiйну. В тiй царинi я довiряю писанням самих военачальникiв, а не мудрацiям писарчукiв.

– Менi бiльше подобаються Полiбiй i Фукiдiд, – заявив Виговський. – Не бачу приемностi в читаннi спогадiв зрадника, що взяв собi iм’я ката свого народу.

– Радше вiн долучився до родового номена славетних Флавiiв, – зауважив Мечислав.

– Та як би там не було. Хоча б й тричi славетних. Йому довiрили бути воеводою, а вiн зрадив. Те, що не вибачаеться простому жовнiровi, тим бiльше не може бути вибачено воеводi або ж гетьмановi.

– Йосиф Флавiй був полiтиком, – Немирич повернувся до вепровоi ноги.

– Воеводою вiн став за полiтичним призначенням, бо у тодiшнiй Іудеi не було шляхетського стану, а громадою керували священики. У вчинках предстоятелiв не варто шукати аналогiй вчинкам шляхтичей.

Креховецький, який спорожнював вже другу флягу й весь цей час дослухався до розмови, не витримав.

– Пан сенатор натякае на тих наших владик, що перейшли в унiю з латинниками? – повiльно, немов пiдбираючи слова, запитав вiн.