Степовий вовк

Спершу пiд час цих коротких розмов, так само як пiд час розмови про араукарiю, менi здавалося, що вiн трохи глузуе з мене. Але я помилявся: вiн вiдчував до мене справжню пошану, як i до араукарii. Вiн був твердо переконаний у тому, що попав iз суходолу у воду, вiдiрвався вiд свого корiння, i його справдi часом могла захопити звичайна, найбуденнiша рiч, наприклад пунктуальнiсть, з якою я ходжу до контори, якась фраза служника чи трамвайного кондуктора. Спочатку це здавалося менi кумедним перебiльшенням, таким собi дивацтвом освiченого нероби, грайливою сентиментальнiстю.

Але я дедалi бiльше впевнювався, що зi свого порожнього свiту, позбавленого живого повiтря, свiту вовчоi самоти й вiдчуженостi, вiн справдi дивився на наш тiсний мiщанський свiт з любов’ю i захватом, як на щось мiцне й надiйне, а для нього далеке й недосяжне, як на мирний домашнiй затишок, куди йому нема дороги. Вiн кожного разу, коли зустрiчався зi служницею, що приходила до нас прибирати, доброю порядною жiнкою, шанобливо скидав перед нею капелюха, а коли моя тiтка приходила трохи побалакати з ним чи казала, що треба полагодити бiлизну або що в нього на пальтi вiдриваеться гудзик, вiн слухав ii на диво уважно й зосереджено, наче йому було невимовно, безмежно важко бодай на часину проникнути крiзь якусь щiлину в цей маленький мирний свiт.

Уже пiд час нашоi першоi розмови там, бiля араукарii, вiн назвав себе Степовим Вовком, i це також трохи здивувало i спантеличило мене.

Що за химерне прiзвисько? Але скоро я не тiльки звик до нього, а й сам подумки почав називати нашого пожильця тiльки Степовим Вовком, та й досi не мiг би знайти кращого означення для нього. Степовий Вовк, що заблукав i прибився до нас, до мiста з його стадним життям, – годi знайти образ, що дужче пасував би до нього, до його несмiливоi вiдчуженостi, його дикоi натури, його тривоги, його туги за домашнiм теплом i його безпритульностi.

Якось менi випала нагода спостерiгати за ним цiлий вечiр.

Це було на симфонiчному концертi; я, на свiй подив, виявив, що його мiсце недалеко вiд мого й вiн мене не помiчае. Спершу виконували якусь рiч Генделя – гарну, шляхетну мелодiю, проте Степовий Вовк сидiв, глибоко поринувши у своi думки, i, видно, не сприймав анi мелодii, анi того, що його оточувало. Байдужий до всього, самiтний, чужий, вiн сидiв, опустивши очi, i обличчя в нього було холодне, але якесь страдницьке.