Степовий вовк

Вiн проник у саме серце людськостi, за ту едину мить промовисто висловив глибокий сумнiв мислителя, може, навiть всезнавця, в гiдностi, в сенсi людського iснування взагалi. Той погляд казав: «Дивись, якi ми блазнi! Дивись, що таке людина!» – i вся слава, вся мудрiсть, усi здобутки духу, всi пориви до високого, до великого й вiчного в людськiй душi втратили свiй ореол, стали просто блазнюванням!

Я забiг далеко наперед i, власне, всупереч своiм планам i намiрам, сказав уже найiстотнiше про Галера, хоч спершу хотiв розкрити його образ поступово, розповiдаючи, як ми поволi познайомилися ближче.

Та коли вже в мене так вийшло, то зайве ще й далi говорити про загадкову «химернiсть» Галера й докладно змальовувати, як я помалу вiдчув i пiзнав причину й значення тiеi химерностi, тiеi незвичайноi, страхiтливоi самоти. Це й на краще, бо я хотiв би вiдсунути якомога далi на заднiй план свою власну особу. Я не збираюся сповiдатись, чи писати повiсть, чи вдаватися в психологiю, хочу тiльки додати деякi подробицi до портрета Степового Вовка, незвичайноi людини, автора цих записок, як той, хто знав його особисто.

Зразу ж, коли вiн переступив тiтчин порiг, витягнув голову, наче птах, i похвалив запахи в нашому будинку, я помiтив щось незвичайне в цьому чоловiковi, i моею першою наiвною реакцiею на ту незвичайнiсть була антипатiя. Я вiдчув (i моя тiтка, яка зовсiм не була iнтелектуалкою, вiдчула те саме), що вiн хворий, мае якусь психiчну недугу чи ваду, i мiй здоровий iнстинкт змусив мене остерiгатися його.

З часом обережнiсть моя пригасла, поступившись мiсцем симпатii, що виникла з великого спiвчуття до його глибоких, постiйних страждань, до його самоти i внутрiшнього згасання, яке вiдбувалося в мене на очах. Я тодi все бiльше усвiдомлював, що хвороба цього страдника походить не вiд якихось вад його натури, а навпаки – вiд великого багатства сил i здiбностей, що не склалися в гармонiю. Я переконався, що Галер – генiй у царинi страждання, що вiн, у дусi великих висловлювань Нiцше, виховав у собi генiальну, безмежну, страхiтливу здатнiсть страждати. А ще я переконався, що пiдстава його песимiзму – не зневага до свiту, а зневага до себе, бо хоч як немилосердно, хоч як нищiвно Галер мiг нападати на якiсь установи чи на якихось людей, вiн нiколи не вигороджував себе, завжди спрямовував своi стрiли насамперед проти себе, ненавидiв i заперечував насамперед себе…

Тут я мушу навести одне свое психологiчне спостереження.