Степовий вовк

Хоч я дуже мало знаю про життя Степового Вовка, все ж таки маю всi пiдстави вважати, що прихильнi до нього, але суворi й дуже побожнi батьки i вчителi виховували його на засадах «ламання волi». Але стерти iндивiдуальнiсть i зламати волю цього учня не вдалося, надто вiн був сильний i твердий, надто гордий i розумний. Замiсть знищити iндивiдуальнiсть хлопця, iм тiльки пощастило навчити його ненавидiти самого себе. Якраз проти себе самого, проти цього невинного, шляхетного об’екта вiн спрямував усю генiальнiсть своеi уяви, всю силу iнтелекту.

І тут, незважаючи нi на що, вiн був справжнiм християнином, справжнiм мучеником, бо всю гостру прискiпливiсть, усю в’iдливiсть, усю ненависть, на яку тiльки був здатен, виливав насамперед i переважно на себе. Що ж стосуеться iнших, тих, що його оточували, то вiн завжди робив героiчнi, вiдчайдушнi спроби полюбити iх, бути до них справедливим, не робити iм кривди, бо заповiдь «полюби ближнього свого» так само глибоко вкоренилася в його душi, як i ненависть до самого себе, а тому все його життя було прикладом того, що без любовi до себе неможлива й любов до ближнього, що ненависть до себе – те саме, що й кричущий егоiзм, вона врештi призводить до такоi самоi страхiтливоi iзоляцii i до такого самого вiдчаю.

Але час менi вже облишити своi мiркування й перейти до фактiв. Отже, я найперше – трохи завдяки своему шпигуванню, а трохи з тiтчиних зауважень – дiзнався дещо про побут Галера. Дуже швидко стало видно, що вiн не мае нiякоi практичноi, конкретноi роботи, а весь свiй час вiддае роздумам i книжкам.

Вiн щодня довго лежав у лiжку, часто вставав аж перед самим обiдом i в халатi ходив зi спальнi до кiмнати й назад. Та кiмната, велика, зручна мансарда з двома вiкнами, вже через кiлька днiв пiсля його вселення набула зовсiм iншого вигляду, анiж мала за iнших пожильцiв. У нiй з’явилося багато речей, i з часом iх ставало дедалi бiльше. На стiнах були порозвiшуванi картини, попришпилюванi малюнки, деякi вирiзанi з журналiв, i Галер iх часто мiняв. Там були пiвденнi краевиди, знiмки якогось нiмецького провiнцiйного мiстечка, мабуть, Галеровоi батькiвщини, а помiж ними – барвистi, яскравi акварелi (згодом ми дiзналися, що вiн сам iх i малював) i фотографiя вродливоi молодоi жiнки чи, може, дiвчини. Якийсь час на стiнi висiло зображення сiамського Будди, потiм його змiнила репродукцiя «Ночi» Мiкеланджело, а ще пiзнiше – портрет Махатми Гандi.