Зачарована Десна

Яновського (роман «Жива вода»), І. Сенченка (повiсть «Його поколiння»)… Та присягаюсь, що це не той Микола Платонович, якого ми знали. Його iменем говорила Система, усунувши Бажанову самiсть. Згадаймо знову Альбера Камю: у цей момент «знаменитий митець вислизнув» i готовий був убити в ньому справжнього митця.

Перечитайте оцю «критику» – не ймеш вiри, що це говорив один з найосвiченiших поетiв свiтовоi мiри. Маю на увазi стиль. Отож воно й е: «скачи, враже, як пан каже». І блискучий iнтелектуал стилiзуе себе пiд пролетаря вiд лiтератури.

Бог вiдвiв йому час покаятись у спогадах про свого друга Ю. І. Яновського. А про О. П. Довженка?…

О, недаремно, нi, в степах гули гармати,

І ллялась наша кров, i падали брати…

О, недаремно, нi, моя старенька мати

Зняла з своiх дiтей дукатики й хрести!…

Володимир Миколайович Сосюра звiльнив нащадкiв вiд потреби коментувати цю болiсну строфу, написавши «Третю роту». Але ж було б ненормально вiд кожного великого творця чекати подiбного «паралелiзму».

Роздвоенiсть душi до добра нiколи ще не вела. За все платилося сповна.

«Щоденник», вiдтворенi купюри в кiноповiстi «Украiна в огнi» та в листах О. П. Довженка сприймаються як сповiдь художника, що оплатив цiною життя той моторошний свiт, який оспiвував усупереч iсторичнiй правдi. Вiн прагнув зберегти свою художню неповторнiсть i самобутнiсть. Часом режим його перемагав. Але вiн знову пiдводився для утвердження споконвiчних iдеалiв, якi було викинуто на смiтник iсторii. Своiм мистецтвом Довженко в метафоричнiй формi донiс до всесвiту цю страхiтливу трагедiю, i настав час ii збагнути.

Настав також час замислитися над проблемою внутрiшньоi капiтуляцii чесноi людини, внутрiшнiх страждань громадянина, який поступово втрачае свою чеснiсть, громадянське заангажування i врештi-решт «добровiльно» вiдмовляеться вiд себе. Це абсолютно наша ситуацiя, що не мае iсторичного аналога. Адже нi вiд Шевченка, нi вiд Франка й iхнiх «товаришiв з тюрми» не вимагали вiрив небесну освяченiсть трону Миколи І чи «татуня» Франца-Йосифа, не вимагали персональноi участi в змiцненнi царату, не вимагали оспiвування iмперii, тюрми народiв – як «Союза нерушимого республик свободных».

Нiчого такого, здаеться, не було. Опинившись у драматичному станi, нашi пророки XIX столiття вiдчували, хай тисячу разiв екзистенцiйний, але духовно не обмежений простiр, де iснуе поняття персонального вибору. І вибирали вони як вiльнi люди, повноцiннi громадяни.

Згадаймо мудрого П. А.