Зачарована Десна

Пiсля доповiдi про мiжнародне становище, коли доповiдач сказав: «Таким чином, можна зробити висновки ось якi…» – «Що було – бачили, що буде – побачимо», – додав вiн. Всi засмiялись.

Мати дивиться на небо з погреба, з ями виглядае сина-льотчика Нечитайла. Де ти, сину?

Прилiтае льотчик. Машину посадив, сам непритомний.

Комiсар вiв танки в бiй, вилiз у люк, махнув рукою вперед i опустився мертвий.

Показати танковий десант.

…Бiйцi так втомлялися, що падали на снiг прямо при 22° морозi i тут же засинали.

Їх будили тут же, щоб вони не замерзали.

Прийшли нiмцi у село. Улаштували мiтинг. Пiсля мiтингу-зборiв офiцер запропонував поспiвати украiнських пiсень. Запропонували однiй жiнцi починати. Вона хотiла було почати пiсню i раптом гiрко голосно заплакала: «Усi гори зеленiють».

Мих-с довго розмазував високомовний пафосний тост за «любовь к жизни» як найдорожчому, як утвердження життя, життя, про життя, жить.

– Помовчте, будь ласка. У вашiй любовi до життя ось у цьому застольному, ситому панегiрику я бачу звичайнiсiнький страх смертi.

З такою любов’ю не повоюеш. З нею побiжиш у Ташкент. Там на позицii лишились тi, що умiють зневажити смерть i забути про неi. Там бiйцi, а не хлюпики.

Інтересно змалювати в п’есi чи романi такого пишномовного М-са, у якого буквально кожний крок розрахований на ефект, пафос i глубокомислiе. Все найвищого ступеню.

Чорнiшi чорноi землi нещаснi люде…

Розвiдник чи партизан увiйшов до хати, взяв у нiмця з рук глечик молока, повiльно випив його, поставив на стiл, витер губи i потiм перестрiляв з автомата всiх шiстьох нiмцiв, якi не знали од несподiванки, що робити.

Пiсля цього вiн пiшов з хати продовжувати дiло.

Зобразити щось вродi Р-го, товсту, жирну постать «журналiста», якому, по сутi кажучи, все одно, що i як, для якого украiнський народ – це лише категорiя кон’юнктури, який не любить i нiколи не любив народу i чужий народу. Це воша. Вона невдоволена тим, що ми взимку мало просувались вперед… А пiди просунься сам, падлюка.

Записати розмову N про культуру, про тоненьку плiвочку, що стане ще тоншою через загибель багатьох людей.

– Ну й що ж. Загине якихось 50.000, та й то другорядних. Мiльйони он гинуть, i нiчого.

– Так оцi мiльйони, з чого вони складаються, – з тисяч, сотень, десяткiв.

– А…

І в цьому новому «а» почулося щось таке холодне, жорстоке i бездушне, чого я нiколи не забуду.