Зачарована Десна

І великий жаль бере, що вже, мо', й не народяться вони, не житимуть сотень лiт, а лишаться як плани, а через три роки не буде нi одного мого фiльму. Поб'ють безбатченки плiвку, а самого виженуть на вулицю… за непотрiбнiстю, ще й iм'я мое понiвечать як-небудь огидною… брехнею i злом, що е основою iхньоi душi.

12/IV[19]42

Повертались з iдальнi з милим Андрiем Малишком, стрiли на вулицi багато молодих дiвчаток. Вони були в чоботях, у незграбних вiйськових шинелях i шапках. Вони були вiйськовi новачки. Вони дивилися на нас пильно i напружено i вiтали по-вiйськовому.

У мене на очах навернулися сльози. Менi стало жаль чомусь iх, як своiх дiтей, що перевдяглися для тяжкоi гри в нещастя. Яка велика вiйна! Вона невблаганно втягуе в себе все живе, молоде, здорове i з'iдае.

12/IV[19]42

Написати новелу чи оповiдання про трагедiю Захiдноi Украiни останнiх часiв. Наше визволення, радiсть, i пафос, i розчарування, i бiль, i неоднаковiсть цiлей…

Привезла-таки мати до села своiх дiтей у саночках.

А в першу чергу написати новелу про дезертирiв, що поприходили на свою голову додому з армii i що мае з цього вийти.

Коли подумаю часом, що навiть мiзерний N збираеться розстрiляти мiльйони украiнцiв, як це недавно заявив цей гомеопатичний поетик, робиться так смутно на душi, що й не сказати. Скiльки ж темноi шушвалi ненавидить наш народ. Скiльки нужi повзае по народному тiлу.

13/IV1942

Левко Цар: – Я не згоден. Висилати людей з краiни, навiть злочинцiв, я не згоден.

Скидан: – А що ж по-вашому?

Левко Цар: – Що завгодно. Бийте палками, саджайте в тюрми, позбавляйте прав, состоянiя, стрiляйте, карайте прилюдно. Тiльки не висилайте до чужих холодних пустель. Не знаю, як вам сказати. Тiльки отут щось менi говорить, що це е багато бiльший злочин, нiж тi усi злочинства, що учинили винуватцi. Отак-от повисилаемо одне одного, а хто буде радiти? Той, хто боiться нас, не вiрить нам? Той, хто нас не любить?

13/IV1942

Народ, товаришу, складна iстота.

Учора вночi при свiчцi читав «На терновому дротi» Г. i Ж. Ж. трудно було мене слухати. Вiн позiхав, крутився на стiльцi, трiщав. Нарештi зiрвався з мiсця, щоб не захропти, i почав, як слон у iдальнi, топтатися по кiмнатi. Пiсля читання вiн зрадiв i зразу ж сказав жiнцi i Г.: «Ну пойдьомте». Правда, той не пiшов. Поговорили трохи.