Кобзар. Вибрані твори

II

Сидить батько кiнець стола,

На руки схилився,

Не дивиться на свiт Божий:

Тяжко зажурився.

Коло його стара мати

Сидить на ослонi,

За сльозами ледве-ледве

Вимовляе донi:

«Що весiлля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де свiтилки з друженьками,

Старости, бояре?

В Московщинi, доню моя!

Іди ж iх шукати,

Та не кажи добрим людям,

Що е в тебе мати.

Проклятий час-годинонька,

Що ти народилась!

Якби знала, до схiд сонця

Була б утопила…

Здалась тодi б ти гадинi,

Тепер – москалевi…

Доню моя, доню моя,

Цвiте мiй рожевий!

Як ягодку, як пташечку,

Кохала, ростила

На лишенько… Доню моя,

Що ти наробила?.

Оддячила!.. Іди ж, шукай

У Москвi свекрухи.

Не слухала моiх рiчей,

То ii послухай.

Іди доню, найди ii,

Найди, привiтайся,

Будь щаслива в чужих людях,

До нас не вертайся!

Не вертайся, дитя мое,

З далекого краю…

А хто ж мою головоньку

Без тебе сховае?

Хто заплаче надо мною,

Як рiдна дитина?

Хто посадить на могилi

Червону калину?

Хто без тебе грiшну душу

Поминати буде?

Доню моя, доню моя,

Дитя мое любе!

Іди од нас…» Ледве-ледве

Поблагословила:

«Бог з тобою!» – та, як мертва,

На дiл повалилась…

Обiзвався старий батько:

«Чого ждеш, небого?»

Заридала Катерина,

Та бух йому в ноги:

«Прости менi, мiй батечку,

Що я наробила!

Прости менi, мiй голубе,

Мiй соколе милий!»

«Нехай тебе Бог прощае

Та добрii люде;

Молись Богу та йди собi —

Менi легше буде».

Ледве встала, поклонилась,

Вийшла мовчки з хати;

Осталися сиротами

Старий батько й мати.

Пiшла в садок у вишневий,

Богу помолилась,

Взяла землi пiд вишнею,

На хрест почепила,

Промовила: «Не вернуся!

В далекому краю

В чужу землю чужi люде

Мене заховають;

А своеi ся крихотка

Надо мною ляже

Та про долю, мое горе,

Чужим людям скаже…

Не розказуй, голубонько!

Де б не заховали,

Щоб грiшноi на сiм свiтi

Люде не займали.

Ти не скажеш… Ось хто скаже,

Що я його мати!

Боже ти мiй!.. Лихо мое!

Де менi сховатись?

Заховаюсь, дитя мое,

Сама пiд водою,

А ти грiх мiй спокутуеш

В людях сиротою,

Безбатченком!..»

Пiшла селом,

Плаче Катерина;

На головi хустиночка,

На руках дитина.

Вийшла з села – серце млiе;

Назад подивилась,

Покивала головою

Та й заголосила.