Кобзар. Вибрані твори

Не журиться Катерина —

Вмиеться сльозою,

Возьме вiдра, опiвночi

Пiде за водою,

Щоб вороги не бачили;

Прийде до криницi,

Стане собi пiд калину,

Заспiвае Гриця.

Виспiвуе, вимовляе,

Аж калина плаче.

Вернулася – i раденька,

Що нiхто не бачив.

Не журиться Катерина

І гадки не мае —

У новенькiй хустиночцi

В вiкно виглядае.

Виглядае Катерина…

Минуло пiвроку;

Занудило коло серця,

Закололо в боку.

Нездужае Катерина,

Ледве-ледве дише…

Вичуняла, та в запечку

Дитину колише.

А жiночки лихо дзвонять,

Матерi глузують,

Що москалi вертаються

Та в неi ночують:

«В тебе дочка чорнобрива,

Та ще й не едина,

А муштруе у запечку

Московського сина.

Чорнобривого придбала…

Мабуть, сама вчила…»

Бодай же вас, цокотухи,

Та злиднi побили,

Як ту матiр, що вам на смiх

Сина породила.

Катерино, серце мое!

Лишенько з тобою!

Де ти в свiтi подiнешся

З малим сиротою?

Хто спитае, привiтае

Без милого в свiтi?

Батько, мати – чужi люде,

Тяжко з ними жити!

Вичуняла Катерина,

Одсуне кватирку,

Поглядае на улицю,

Колише дитинку;

Поглядае – нема, нема…

Чи то ж i не буде?

Пiшла б в садок поплакати,

Так дивляться люде.

Зайде сонце – Катерина

По садочку ходить,

На рученьках носить сина,

Очицi поводить:

«Отут з муштри виглядала,

Отут розмовляла,

А там… а там… сину, сину!»

Та й не доказала.

Зеленiють по садочку

Черешнi та вишнi;

Як i перше виходила,

Катерина вийшла.

Вийшла, та вже не спiвае,

Як перше спiвала,

Як москаля молодого

В вишник дожидала.

Не спiвае чорнобрива,

Кляне свою долю.

А тим часом вороженьки

Чинять свою волю —

Кують речi недобрii.

Що мае робити?

Якби милий чорнобривий,

Умiв би спинити…

Так далеко чорнобривий,

Не чуе, не бачить,

Як вороги смiються iй,

Як Катруся плаче.

Може, вбитий чорнобривий

За тихим Дунаем;

А може, вже в Московщинi

Другую кохае!

Нi, чорнявий не убитий,

Вiн живий, здоровий…

А де ж найде такi очi,

Такi чорнi брови?

На край свiта, в Московщинi,

По тiм боцi моря,

Нема нiгде Катерини;

Та здалась на горе!.

Вмiла мати брови дати,

Карi оченята,

Та не вмiла на сiм свiтi

Щастя-долi дати.

А без долi бiле личко —

Як квiтка на полi:

Пече сонце, гойда вiтер,

Рве всякий по волi.

Умивай же бiле личко

Дрiбними сльозами,

Бо вернулись москалики

Іншими шляхами.