Фрея із Семи Островів

Чарiвно бадьора, рiшуча Фрея, старий Нельсон iз безневинними круглими очима, Джаспер, палкий, сухорлявий i стрункий, iз вузьким обличчям, дивно стриманий, бо бiля своеi Фреi вiн був безмежно щасливий. Усi трое високi, бiлявi, з блакитними очима рiзноманiтних вiдтiнкiв, i серед них похмурий гордовитий чорнявий голландець, майже на цiлу голову нижчий i такий же товстiший за кожного з них, що здавався iстотою, здатною роздуватися, – химерним екземпляром мешканця якоiсь iншоi планети.

Контраст впав менi в очi раптово, коли ми вiдiйшли вiд обiднього столу й стояли на освiтленiй верандi.

Вiн переслiдував мене весь вечiр, i я пам’ятаю донинi це враження чогось кумедного i водночас зловiсного.

III

Кiлька тижнiв потому, повернувшись рано вранцi в Сiнгапур пiсля подорожi на пiвдень, я побачив бриг, що стояв на якорi в усiй красi й пишнотi, немов його тiльки що вийняли зi скляного ящика i дбайливо опустили на воду.

Вiн стояв в кiнцi рейду, але я просунувся вперед i став на свое звичне мiсце прямо проти мiста.

Не встигли ми поснiдати, як менi доповiли, що човен капiтана Аллена наближаеться до нас.

Його святкова гiчка зупинилася борт до борту з нами, у два стрибки вiн вбiг по парадному трапу i, потиснувши менi руку своiми нервовими пальцями, допитливо вп’явся в мене очима: вiн припускав, що дорогою я заглянув на Сiм Островiв. Я полiз у кишеню за акуратно складеною записочкою, яку вiн вихопив у мене з рук без всяких церемонiй i пiшов з нею на мiсток, щоб прочитати ii на самотi.

Через деякий час – досить значний – я пiшов за ним нагору й застав його, коли вiн крокував уперед i назад: емоцii робили його неспокiйним навiть у момент найглибшого роздуму.

Вiн пiднесено кивнув менi головою.

– Ну, дорогий мiй, – сказав вiн, – тепер я буду рахувати днi.

Я зрозумiв, що вiн хотiв сказати. Я знав, що молодi люди вирiшили втекти з дому i повiнчатися без попереднiх формальностей. Справдi, це було розумне рiшення. Старий Нельсон (або Нiльсен) нiколи не погодився б мирно вiддати Фрею цьому компрометовному Джасперу.

Боже! Що скаже голландська влада про такий шлюб! Це курйозно. Але у свiтi немае нiчого бiльш себелюбного й наполегливого, нiж боязка людина, що тремтить над своiм «маленьким маетком», як називав свiй будинок i дiлянку – з постiйними вибаченнями – старий Нельсон. Серце, охоплене цим своерiдним страхом, здатне чинити опiр розуму, почуттям i глузуванню. Воно – кремiнь.

Джаспер усе одно хотiв просити його згоди, а потiм вчинити по-своему.