Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Не одному вона виправила щелепи; не в одного вилущила зуби, не однiй молодицi попiдсинювала очi… Важкий був на руку Потапович та дужий!

Через рiк вернувся Василь Семенович з молодою жiнкою. Незабаром i брат його, Степан, приiхав – теж офiцер i теж з молодою жiнкою. Взяли вони та й подiлили мiж собою «пiщанський ключ». Одному – по сей бiк Чортополоху, другому – по той бiк. Вовча Долина, Байраки, Побиванка – досталися меншому, а Пiски, Гайдамакiвка та Красногорський хутiр – старшому.

Пiщанам спершу начебто й поводи попустили. Пан навiть на новiм хазяйствi подарував на сiм’ю по дню поля. Зате трохи згодом прикрутив iх так, що нiколи було й того поля пахати.

Потапович став уже невгодний. Вiн викупився на волю й завiв над Ромоданом трахтир. А молода бариня, замiсть старого, виписала з свого села нового прикажчика – Карпа Дровиченка.

Карпо – свiй чоловiк; а пiщани ще й досi не можуть без прокльонiв згадати Карпа.

– Уже Потапович був! – кажуть пiщани. – зуби тобi повибивае, очi попiдсинюе, щелепи зверне… а все-таки великоi шкоди не зробить! А цей – iржа, а не чоловiк! Уже як у кого встряне, як уiсться: точить-точить, поки таки наскрiзь не проточить!

Так його пiщани й прозвали Іржею. І справдi – Іржа наточив i собi не трохи, й пановi… Вiн пiдбив Василя Семеновича на шостий день, i поле назад одiбрав.

– Розпились… зовсiм розледачiли! З панщини все-таки не пiде в шинок…

Пiщани справдi розпились, розледачiли.

Забули навiть в мандри бiгати. Як було хто втече, то це таке диво – на пiвроку розмови! Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Уже вони й не сумували – наче так тому й треба! Стали тiльки по шинках киснути… Коли не на панщинi, то в корчмi. Іржа не одного вже купав i в березинi вiд запою… не помагае!

Зубожiло село… Обшарпане, обтiпане… Тiльки козачi хатки й бiлiють.

Стали прокидатись де-где й злодiячки – новина в Пiсках! Перше колись нiколи нi в кого й дверi не запиралися, а тепер – i на засовi страшно. Доставалося iнодi й панським коморам…

Бачить Василь Семенович, що в Пiсках непереливки, – що коли-небудь вберуться проклятi п’янюги та й з душею не випустять, – та сказав будувати новий палац на Красногорськiм хуторi та й перебрався туди жити. Стали тодi величати хутiр – Красногоркою.