Хіба ревуть воли, як ясла повні?

І знову вони йшли, то пiсень спiваючи, то задивляючись на невiдомi мiста, котрi приходилось переходити. Багато вони тих мiст уже поминули, а ще бiльше, кажуть, напередi зосталося!

Довго вони йшли все своiм краем, мiж своiм людом, вже iм аж обридло.

– Чи далеко ще та Московщина? – питали вони один одного…

– Та ще пiдтопчем ноги, – одказували другi, догадуючись: не близько, мов!

Поминувши своi степи, з невеличкими хуторами, що, як квiтнички, весело кидались в вiчi, своi великi села, з кривими улицями, з бiлими хаточками, з вишневими садочками, своi городи, схожi на села, увiйшли вони в лiсний край.

Перед ними й за ними стояли страшнi бори сосни, ялини та осичини. Ішли вони день, iшли другий… лiс та й лiс!

– Оце й Московщина починаеться, – сказав хтось.

– Оце?!. Та й невесела ж яка вона!.. все лiси та бори, куди оком не скинь… тiльки небо крiзь верховину мрiе…

Сумно стало Максимовi серед лiсу; жаль йому стало своiх степiв безкраiх, свого неба високого: тут за лiсом було тiсно, душно, а небо здавалося низьким, похмурим.

І справдi воно було низьке й похмуре: йшлося вже до осенi, – темнi хмари, аж чорнуватi, снували по небу; перепадали частi дощi.

Пройшли вони верстов з п’ятдесят чи шiстдесят лiсом – нi хатинки, нi людинки!..

– Де ж тут хутори, села, городи? Хiба тут i людей немае?… – толкуються самi мiж собою.

– Та тут либонь один тiльки город Москва й е, та й той аж на самому краi Московщини, – одказав хтось.

Усi похмурiли, зажурилися: йшли мовчки, повiсивши голови.

Пройшли ще верстов з десять або й бiльше; вийшли на узлiсся… З-пiд тесовоi стрiхи якоiсь чорноi будiвлi показався димок… Очi напрямились на його.

– Що то? кузнi? – пита Максим.

– Село, – одказав йому старший москаль, що вiв iх.

– То це кузнi у царинi?

– Не, то – избы.

– Що то за iзби?

– Хаты, по-твоему, хахол!

Максим зареготався.

Увiйшли в село, або краще – в одну довжелезну вулицю, котра й була цiле село.

Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на вулицю виглядали без вiкон хати – чорнi, як комори, закуренi димом… Де-де забовванiли й люди – в личаках, у довгополих балахонах, з бородами…

От розвели iх по кватирях. Максим аж спльовував… Таркани, прусаки, стоноги снували скрiзь по стiнах, та було iх i в стравi, i в квасi.