Хіба ревуть воли, як ясла повні?

– Терёха? а, Терёха! А правду ведь солдат говорит… У-ух! какую правду… Солдат – это, брат, – беда! Солдат… это, брат, казённый челаек, слуга царский… Это не то, что мы с тобой! Он, брат, сваю грудь под неприятельские пули подставляет, кровь за нас проливает!

Терьоха, як видно, лизнув уже й геть-то, бо посоловiлими очима мутно тiльки дивився на свого товариша, хитаючи з боку на бiк головою, а слова не здужав вимовити.

Другi кацапи й собi пiдняли голос за москалiв: давай шинкаря лаяти, ганьбувати; страхали, що бiльше в його нi чарки горiлки не вип’ють.

Шинкар стояв за стойкою, мов не до його рiч, – тiльки почервонiв та знай оддимався та гладив рукою свою широку та густу бороду.

– Да што, братцы, на ево сматреть? – крикнув Євпраксеев до п’яниць. – Тащи, кали так, целое ведро! – Та й кинувся за перегородку до бочки.

– Толька тронь – убью! – заричав, зцiпивши зуби, шинкар i вхопив здоровенний обрубок у руки, замахнувся… П’яницi пiдскочили, вихопили з рук обрубок.

– Дак ты ещо на жизнь маю посягаешь, барада ты казлиная?! – закричав Євпраксеев, уплутавши п’ятiрню в шинкареву бороду…

Шинкар у крик.

– Вали, братцы, ево! вали! Вот я ему задам солдатских тесаков, чтобы он знал, мираед эдакой, как вас, братцы, абдирать да с солдатом абходиться! Вали!

Кацапи разом кинулись. Та й шинкар, видно, при силi був, бо тiльки струхнувся, так усi й одскочили, як грушi. Шинкар кинувся на москаля, збив з нiг i насiв, як шулiка курча.

Жаль пройняв Максима, як вiн побачив, що свого б’ють.

Одним замахом кулака повалив вiн шинкаря на землю, взявши мiж ноги його голову. Тим часом пiдскочив другий москаль i давай почищати тесаком. Шинкар не кричав, не пручався, а тiльки стогнав. Оддубасили добре, пустили. Шинкар плакав, лаявся…

– А что, теперь дашь по касушке? – питае знову москаль.

– Бери… пусть те удавит! – крiзь сльози промовив шинкар i пiшов собi в другу хату.

П’яницi смiялися. Москалi випили по косушцi, заiли хлiбом.

– Ну, теперь нам не время… Нада на работу паспешать… Пращайте, чесная кампания! Пращай и ты, дядя!.

. Не сердись да вперёд умнее будь! – промовили москалi до шинкаря, поклонилися чеснiй компанii i вийшли з хати.

За ними деякi з п’яниць. Одного москалi завербували з собою – i потягли на нiч до його, розпитуючи: хто тут на селi багатир i як хто поводиться з людьми.

На ранок чутно: то того, то другого обiкрадено. Шинкар, чухаючись, i свою пригоду розказував.