Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Не раз хлоп’я рiвняло казку до життя, а життя до казки – i само собi мiркувало, дивувалося… В казцi звiрi та птицi те саме й так само говорять, як i люди… А так – птицi щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають… І нiхто не знае, що вони кажуть… «А добре б – дознатись: що то каже скотина, як iде ревучи з поля додому? яку пiсню спiвае пташка в лузi?… І чого – однi пташки так гарно щебечуть, а от горобцi – тiльки цвiрiнькають?!. І про що то розмовляе травиця мiж собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками?…»

– Чи воли, бабусю, говорять?… – питае Чiпка в Оришки.

– Бог iх зна, сину… Кажуть би то, що говорять.

– А птицi?

– І птицi говорять…

– Як же вони говорять? Про що вони говорять?… – допитуеться.

І розказуе баба, як умiе, про все те Чiпцi. «Скот, мов, нiколи не реве без нужди… як вертаеться додому та реве – то вiн радiе, що скоро дома буде та спочине… А може, голодний, то поiсть, пiдживиться… А птицi щебечуть так, як сам Господь дав: однiй сказав гарно щебетати, а другiй – нi. От соловейко – як гарно спiвае? Вiн був колись людиною, та став пташкою…» Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своiх дiток, – сина й дочку, – що вбили ii мужа-ужа… «Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала – вбила.

За те мати й прокляла iх. Синовi ж каже: «Лети ти, сину, сiрим соловейком та щебечи людям i пiзно й раненько: щоб тебе люди слухали – й не наслухались! – А ти, – каже, – дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городiв викидали!» – От син полетiв соловейком, а дочка стала кропивою… То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха – так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зiлля, – щоб i городини не глушило, й людей не жалило!»

Такi казочки бабусинi, при самотньому життi, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в головi думку за думкою, гадку за гадкою… Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душi пiдiймали хвилю горою – з самого споду до верху… Як рiй той, гули в дитячiй голiвоньцi; як завiрюха, крутились, вихорились… Од билинки перелiтали до птицi; од птицi до скотини; од скотини до чоловiка – поки не засягали всього свiта! І здавався вiн йому увесь живим, балакучим.

І скот, i травиця, i навiть камiння – все те мало свiй говiр, свою мову, – тiльки вимовляло якось iнакше… А колись усе те було – люди, i все балакало однiею мовою… А тепер – нiяк i довiдатись, що то за розмова!! А через вiщо?… Через людей… Все то виннi люди! То вони так наробили.