Хіба ревуть воли, як ясла повні?

А восени все жалiеться та жалiеться Мотрi:

– Оже, дочко, щось менi погано… Так погано, так погано! Чую, наче в мене всерединi щось застигае; руками й ногами зовсiм не володiю, не знаю, чи й е вони в мене… Мабуть, це вже моя за мною приходить…

Так казала Оришка звечора, а до свiта – й Богу душу оддала.

Лежить баба на столi в хатi. Хрест в руках, свiчка в головах… Та ж баба – тiльки очi заплющила, рот зцiпила… Прийшов пiп, дяк, зiйшлися люди, взяли бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли… Мотря плаче.

Чiпка не плаче… Йому тiльки чогось страшно, жалко… «Нема баби… – думае вiн. – Умерла баба… не буде бiльше баби… Смерть узяла бабусю… люта смерть… А що ж то за смерть? Хто знае?…»

Темна мара встала в Чiпчинiй думцi, як страшидло яке, холодне, непривiтне… Говори, дивись, – а тут… зуби зцiпило, язик одiбрало, очi заклепило… Кидають у землю, – темнота непривiтная, нiмота непробудная, нерозгаданий холод та морок! Ось i черв’як плазуе – холодний та слизький, аж напинаеться, аж звиваеться, поспiшаючи до тiла…

«Ух!.

. гидко… страшно!..» Чiпка здригнув. «І вiд кого се? – запитувала його злякана думка. – Кажуть, вiд Бога?… Смерть вiд Бога?… темна нiмота… черви… все вiд Бога?! Господи Боже! невже це треба?… І для лихого його багато, а то ж для доброго?… А баба така добра була, до всiх добра… І так каратися?… Чи для всiх воно однаково?… Де ж тодi правда?… Ой нi, нi! тут щось та не так, – тут щось друге, iнше…»

Задумався, загадався Чiпка… Зробився аж страшний, помарнiв, похнюпився, дивиться якось чудно… Зведе оце на тебе очi – i нiчого не бачить; клич його – не чуе… Аж занепав.

Уночi схопиться – одягаеться, озуваеться…

– Чiпко! куди ти? – пита здивована мати.

– Га-а?

– Куди ти?

– Баба кличе… пiду до баби…

– Та Господь з тобою! Баби немае – умерла…

– А що ж ото?… слухайте!.. – Та й наставить ухо, – слухае… – О-о-о-о! «Чiпко!.. Чi-iп-ко!..» Чуете?… – Зараз, зараз, бабусю… я зараз!..

Хапаеться, чоботи набувае, рядном напинаеться…

– Господь з тобою! куди ти? – хрестить i перейма його Мотря.

Почне його умовляти; роздягае його, роззувае… То вiн трохи й утишиться, сяде на лавi.

– Ляж, сину.

Чiпка поворухнеться, посунеться трохи – сидить… Трохи згодом затiпалась його постать, схилилася голова на груди, почулися важкi заводи плачу…

– Чого ти, сину, плачеш?

Мовчить Чiпка, плаче.

Напала його пропасниця. На велику силу одходила його Мотря.