Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Оже хоч вiн одужав, а з лiтами убирався в силу, – та вже нiколи не теряв свого сумного погляду, понурого виду. Бабина смерть загадала йому загадку – котру вiн нiяк не мiг розгадати… Вiн все хмурнiшав та хмурнiшав…

Не вспiло одно гаразд забутися – друга приключка приключилася, котра обiзвалась на всiм останнiм життi Чiпчинiм.

Чiпцi минуло сiмнадцять лiт. Того самого року вiковiчнi крiпацькi кайдани розбилися… Стояла рання весняна пора надворi. Рано-рано схопилося сонце, виграючи та висвiчуючи червоним свiтом…

– Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце, – каже дiд Улас, дивлячись на небо, – коли б ще дощу не було!.

.

Коли так: не встигли вони отари й за верству од села одiгнати, як почали хмари з усiх бокiв стягатися та й заслали, замазали небо… Незабаром воно й розплакалось… Зарядив дощ – дрiбний-дрiбний та густий, мов крiзь сито… Спершу вiвцi наче зрадiли – розкотилися по толоцi, щипаючи попаски низеньку, приземну травицю; а далi – як став дощ допiкати – збилися докупи, посхиляли голови мiж ноги, та так цiлий день i простояли.

Гнати додому нiяк не можна: що з ними дома робити? А дощ – одно пере, одно пере… Не зосталося на наших вiвчарях нi рубця сухого, а вiн i не думае переставати.

Посiдали вони всi три пiд вербою. Сидять – пережидають дощ. Лиско й собi звився коло них бубликом. Сумнi усi.

– Так оце, дiду, й вам воля прийшла? – питае Чiпка дiда, щоб хоч словом розважитись.

– Кому воля, а кому неволя! – сумно одмовля дiд.

– Як саме?

– Так… Багато казати, а трохи слухати!.. Ще ми мало робили, ще з нас мало слiз та кровi точили… хай ще два роки поточать!.. Ох, Боже, Боже! коли твiй суд правий настане?…

– Та вам же все рiвно, дiду: ви давно вже вiльнi, – примовивсь Грицько.

– Вiльнi?… Були вiльнi, поки волi не було… Ох!.. Робив, доки силу витратив та зуба в ротi не стало… Тодi й з двору – геть на виступцi! Не переводь даремно панського хлiба!.

. Спасибi, люди добрi зглянулись, а то б прийшлося тинятися, пропадати, як собацi пiд тином, – Христа ради руку простягати… А от тепер знову завадило: плати десять карбованцiв на рiк!.. За вiщо?… з чого?… Ти, кажуть, громадську отару пасеш, – рублiв з пiвсотнi виробляеш… Яких? де? Я – старець, нищий… Спасибi, люди змилосердились… Так – нi! І те iм оддай… а сам з голоду пропади… Проклятi! i суду на вас немае, й права!.. – гiрко закiнчив дiд.