Хіба ревуть воли, як ясла повні?

В його думцi, перед його очима, носився чорним вороном батько…

«Бiдний мiй тату! – думав вiн. – Не знав ти долi вiд самого малку – може, аж до смертi… Ганяла вона тебе з одного краю свiта на другий, од панського двору до Дону, од Дону – до прийому… Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?… Чи тлiе пiд землею твое наболiлее тiло? Чи порвала його московська нагайка на шмаття? Чи пронизала тебе вража куля у боi?… І загребли твоi костi з кiнськими кiстками в одну домовину, в одну високу могилу?! І нiкому вона не скаже, не повiда, що пiд нею лежить твоя мучена душа без одплати… А може, тебе доля занесла куди в далеку чужину, на iнший край свiта, ти думаеш-гадаеш, не досипляючи ночей, про матiр: як вона тут, бiдолашна, повертаеться, що з нею виробляють люди… Ой, Боже наш, Боже! Ти – всесвiтнiй царю: ти все бачиш, все знаеш… ти один наглядаеш над землею i маеш волю над нею… Чому ж ти не скараеш злого – хай не карае доброго?! Чому ти не вдариш на злочинця своiм гнiвом праведним?… Нi… ти мовчиш… мовчиш, як глупа нiч… До тебе не доходить плач наш… нашi сльози… Їх заступили од тебе вороги нашi… Ти не скараеш iх… нi?!.

»

Знемiгся Чiпка. Як колода, повалився на лаву, та тiльки стогнав. Силу його пiд’iхала важка, несподiвана туга; думки помутилися, куйовдились у головi без порядку, як завiрюха зимою… Не пам’ятав вiн, що думав; не почував, як тяжко стогнав…

– Чого ти стогнеш, сину? – питае журливо Мотря.

Мовчить Чiпка.

– Чи ти нездужаеш?

Мовчить.

– Ти спиш, сину?

Мовчить.

Дощ давно вже перестав; хмари розiйшлися; виплив ясний мiсяць, заглядав у вiкна, а на долiвцi й по стiнах розмальовував чуднi якiсь виводи-узори.

Мотря тихенько пiдвелась, пiдiйшла крадькома до лави, де спав Чiпка, заглядае в його блiде лице. Очi йому вiд знемоги закрилися, зуби зцiпленi, вид – страшний, грiзний. У матерi аж серце боляче повернулося од того виду страшного…

– Хай тебе крие Мати Божа вiд усього лихого, – шепче вона. – Спи, сину, може, переспиш.

Та, прокинувши на полу ряднину, лягла й сама хоч задрiмати.

Тепер Чiпку не напала пропасниця, тiльки помарнiв на виду трохи. Зате сум обняв його голову. Такий сум та журба, що аж дивно: як-таки такий молодий парубок, та такий сумний!

Сяк-так добув Чiпка пiдпасачем до осенi. Восени почали з дiда правити грошi. Дiд не давав, бо десяти карбованцiв не було, а п’яти не прийняли. Потягли дiда, як до рiзницi вола, до пана Польського у двiр… На Чiпку налягла ще гiрша журба, ще мiцнiше сповивав його смуток.