Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Вона всiм й усюди жалiлася на невдячнiсть «хахлацкава мужичья», на його грубу, звiрячу натуру. Де ж пак? Проклятi «хахли» – гречкосii не хотiли пахати ланiв милостивоi, великородноi панii Польськоi, по батюшцi – Дирюгиноi! У неi в Бородаевi все народ «руський» – i той слухав, а цi «мазепи» – тiкали!!!

Оже як не мандрували «мазепи», а все-таки бiльше сотнi сiмей зосталося на розвiд панам Польським, на послугу iх примхам та вигадливим примусам. Генеральський приказ, з нагайкою в руках, зробив до ладу свое дiло.

Вiн розiм’яв грубу звiрячу натуру; оббiлував ii, як овечку; причесав, пригладив; натворив цiлу ватагу двiрнi; а з завзятих степовикiв понаробив покiрних волiв, котрi вздовж i впоперек переорювали тепер уже панське нив’я та засiвали зерном – на прибуток панськiй кишенi…

А й не трохи ж то треба, щоб ii наповнити! Сiмейка у генеральшi, – аби господи! З нею приiхало два сини – опецькуватi, швидкi, як молочнi телята. Через рiк синiв генеральша одвезла у науку, а з науки вернулась старша дочка.

– Гей! Кто там? – гукнула генеральша.

У порога, як стовп, стояв лакей, у чорному сертуцi, у манишцi з брижами, при часах.

– Позвать Потапича! – приказала глухим голосом, з протягом.

Лакей вийшов. Незабаром Потапович увiйшов.

– Слушай, Потапич! Вере Семёновне нужно горничную.

– Вестима, нужна, – прогув густим басом Потапович.

– Выбери красивую девушку…

– Как прикажете, ваше превсходитство!

– Маладую… лет едак – шестнадцати… Только паскарее!

– Слушаю-с.

– Завтра, што-ли…

– Слушаю-с.

– Ну, ступай!

Потапович вийшов.

А вранцi-рано Кирило Очкур з жiнкою, з малими дiтками проводили до двору, як до гробу, старшу дочку Ганну – вродливу, хорошу дiвчину.

На другий рiк приiздить друга дочка, на третiй – третя.

Хто ж буде вичiсувати, заплiтати iх довгi чорнi коси? Хто стягатиме дiвоцькi керсети? Хто буде вишивати спiдницi, комiрчики, рукавцi?…

Не минула панського хлiба Омелькова дочка Олеся; ходила за меншою баришнею невеличка дiвчинка – сирота Уляна, дочка того самого хрещеника, що генерал, – нехай царствуе! – похрестив.

В дiвочiй за п’яльцями сидiли Стеха, Маруся; ткала килими Гапка. На другiм кiнцi палацу, у лакейськiй, нудили свiтом без роботи Петро, Вареникiв син, та Йван Шкляр; а перед самою залою, на стiльчику, сидiв, у лiвреi з золотими позументами, Степан Пугач – молодий, вродливий камердинер генеральшин.