Відрубність Галичини

Котре ж москвофiльство так страшно шкiдливе для розвою нашоi народностi? З котрого, по показу «Правди» i «Буковини», треба нам так нагло отрястися? Щодо сього остатнього, поганого москвофiльства, то, сказавши правду, я не виджу способу, як з нього отрястися. Доки в Росii будуть люди, що дають рублi на пiдлу, шпiонську та сiкофанську службу, доти в Галичинi i всюди на свiтi найдуться все такi, що будуть грошi брати i службу робити. І коли поляки чи хто-небудь зажадае вiд нас: отрясiться вiд таких людей! ми можемо так само сказати iм: отрясiться ви вiд своiх Гендiгерих i т.

п.

Правда, е тут одно слабе мiсце. Мiж поляками панове ? la Гендiгери, раз здемаскованi, не мають мiсця, падуть пiд тягарем загальноi погорди; у нас подiбнi люди видають газети, мають у своiх руках «общества», грають роль полiтичну. Се знак страшно низького ступеня розвою морального в нашiй суспiльностi, знак нашоi нацiональноi немочi. Але не треба ж мiшати причини з наслiдками: не москвофiли зробили нас немiчними; наша немiч робить iх сильними i впливовими серед нас.

Те саме треба сказати й про другу категорiю москвофiльства, про те москвофiльство язикове, романтичне та макаронiчне. Воно, певно, що не помагае нам до нацiонального розвою, як ржа не помагае стеблу до зросту; та воно не е причиною нашого слабого розвою, а наслiдком нашоi слабостi. Се наша дитиняча слабiсть, наш кiр, котрий треба перебути, з котрого треба лiчитися, то, певно, те, з котрого не можна отрястися, а треба вирости.

Ну, як ви отрясетеся з людей, зрештою, щирих i трудящих, та вихованих в тому, що говорять по-народному, а читати по-народному не можуть, а вид фонетики млоiть iх коло серця? Що ви з ними зробите? Назвете iх зрадниками, людьми пiдлими, чи що? Але в такiм й анальфабети були би такими самими зрадниками, бо й вони фонетики читати не можуть.

Тут лишаеться тiльки одно: терпливiсть, вирозумiлiсть на людськi слабостi i невтомима праця над пiдношенням загального рiвня просвiти не тiльки серед «темних» мас, але й серед iгнорантноi та гордоi на свою iгноранцiю нашоi iнтелiгенцii. Існування сього язикового москвофiльства, се наша органiчна слабiсть, а не жодна вина, котроi б ми мусили каятися, не жоден грiх, з котрого би треба сповiдатися i обiцювати поправу. Виною, грiхом, хибою моральною ми можемо вважати хiба наше загальне лiнивство, безхарактернiсть, крутiйство та лизунство, – та всi тi прикмети однаково поганi чи у москвофiлiв, чи у народовцiв, чи у радикалiв.