Повне зібрання творів

– Яку обiцянку?

– Знаеш… намордник для баранця… я вiдповiдаю за ту квiтку!

Я дiстав iз кишенi своi ескiзи. Маленький Принц побачив iх i засмiявся:

– Твоi баобаби скидаються на капусту!

– Ох!

А я так пишався своiми баобабами!

– А твiй лис… у нього вуха… наче роги… i надто вже довгi!

Маленький Принц знову засмiявся.

– Хлопче, ти несправедливий, я ж не вмiв нiчого малювати, крiм боа цiлих i розрiзаних.

– Ой, та й так годиться, – заспокоiв вiн, – дiти знають!

Тож я намалював намордник.

А як вiддавав малюнок, менi краялося серце:

– Ти щось задумав i не кажеш менi…

Маленький Принц не вiдповiв, а тiльки повiдомив:

– Знаеш, вiдколи я впав на Землю… завтра буде рiчниця.

Помовчавши, додав:

– Я впав тут неподалiк…

І почервонiв.

Я знову, не розумiючи чому, вiдчув дивну тугу. Але оговтався й запитав:

– Отже, тиждень тому, вранцi, як я побачив тебе, ти не випадково гуляв тут самотнiй за тисячу миль вiд усiх населених мiсць! Ти повернувся на мiсце падiння?

Маленький Принц знову почервонiв.

А я додав, вагаючись:

– Мабуть, через рiчницю?

Маленький Принц червонiв i далi. Вiн нiколи не вiдповiдав на запитання, та, коли червонiють, це означае «так», правда?

– Ох! – зiтхнув я. – Боюся…

Але Маленький Принц урвав мене:

– Тепер ти повинен працювати. Тобi слiд повернутись до твоеi машини. Я зачекаю тут. Приходь завтра ввечерi…

Але спокою я вже не мав. Я згадав про лиса. Якщо дав себе приручити, е ризик, що доведеться плакати…

Роздiл XXVI

Поблизу вiд криницi тягнувся старий, де-не-де зруйнований мур.

Повертаючись увечерi другого дня вiд лiтака, я ще здалеку помiтив Маленького Принца, що сидiв зверху на мурi, спустивши ноги. Я почув його голос:

– Невже не пригадуеш? – запитував вiн. – Це аж нiяк не тут!

Чийсь iнший голос, мабуть, вiдповiв йому, бо ж вiн заперечив:

– Так-так! Це справдi той день, але мiсце не те…

Я й далi йшов до муру, але ще нiкого не чув i не бачив.

А Маленький Принц знову заперечував:

– Звичайно. Ти побачиш, де починаеться мiй слiд на пiску. Ти повинна лише зачекати мене. Вночi я буду там.

Я був метрiв за двадцять вiд муру i однаково нiчого не бачив.

Помовчавши, Маленький принц заговорив знову:

– А в тебе добра отрута? Ти певна, що я не мучитимусь довго?

Я зупинився, серце защемiло, але я й далi нiчого не розумiв.

– А тепер вiдiйди, – сказав вiн, – я хочу зiскочити.