Сіддхартха. Паломництво до країни сходу

Коли вони добралися до гаю, настала вже нiч, i тому сюди весь час прибували все новi й новi люди, чулися вигуки, гомiн голосiв тих, хто просив i дiставав притулок. Сiддхартха з Говiндою звикли жити в лiсi, отож хутко, без зайвих розмов знайшли собi пристанище й переспали до ранку.

А коли благословилося на свiт, вони з подивом побачили, яка сила людей, вiруючих i просто цiкавих, ночувала тут. На всiх алеях чудового гаю походжали ченцi в жовтiм одязi; вони сидiли там i сям пiд деревами, заглибленi в самоспоглядання чи захопленi духовними розмовами.

Цей тiнявий гай нагадував справжне мiсто, i людей тут було, мов бджiл у вулику. Бiльшiсть ченцiв iшли з мисочками для жебрiв, щоб випросити в мiстi щось на обiд i единий раз на день поiсти. І сам Будда, Просвiтлений, щоранку вирушав збирати милостиню.

Сiддхартха побачив його i впiзнав одразу, так нiби на нього вказало йому якесь божество. Сiддхартха побачив, як цей непоказний чоловiк у жовтому одiннi спокiйно ступае з мисочкою для жебрiв у руцi.

– Поглянь! – шепнув Сiддхартха до Говiнди.

 – Ось вiн – Будда!

Пильно дивився Говiнда на ченця в жовтiй накидцi, який, здавалось, нiчим не вирiзнявся з-помiж сотень iнших ченцiв. А невдовзi збагнув i Говiнда: це таки вiн. І юнаки, розглядаючи Будду, рушили вслiд за ним.

Величний iшов своею дорогою скромно, поринувши в роздуми, спокiйне його обличчя було i не радiсне, i не сумне; здавалось, воно нишком всмiхаеться до себе всередину. Тамуючи усмiшку, лагiдно, тихо, чимось нагадуючи здоровеньку дитину, простував Будда, нiс на собi одiння i ступав точнiсiнько так, як ступали всi його ченцi, дотримуючись чiтких приписiв.

Та обличчя його й хода, сумирний, опущений погляд, спроквола обвисла рука i кожнiсiнький палець на спроквола обвислiй руцi – все дихало миром i злагодою, дихало досконалiстю, нiчого не шукало, нiчого не наслiдувало, м’яко дихало у непроминущому спокоi, у непроминущому сяевi, у недоторканiм мирi.

Так простував Гаутама до мiста на жебри, i обое саман упiзнали його вже з того, який досконалий у нього був спокiй, яка сумирна була в нього постать – вона не виказувала нi шукань, нi волi, нi наслiдування, нi зусиль, а лише променiла сяевом i миром.

– Сьогоднi ми почуемо вчення вiд нього самого! – промовив Говiнда.

Сiддхартха не вiдповiв. Це вчення цiкавило його не дуже, вiн не вiрив, що воно навчить його чогось нового, адже йому, Сiддхартсi, як i Говiндi, уже не раз випадало чути про змiст Буддиного вчення, хоч i з других чи третiх уст.