Остап Шаптала. Повісті

Остап Шаптала. Повiстi

Валер’ян Петрович Пiдмогильний

Рiдне

В iнтелектуально-психологiчнiй прозi Валер’яна Пiдмогильного (1901–1937) самотнiсть та вiдчуженiсть головних персонажiв породженi несвободою людини в абсурдному свiтi. Остап Шаптала, герой однойменноi повiстi, пiсля смертi рiдноi сестри вiдчувае перед нею провину та потрапляе в «межову ситуацiю». Письменник застерiгае вiд iлюзiй та пошуку об’ектiв поклонiння, якими можуть бути не лише люди, а й iдеi, речi та образи. Герой «Повiстi без назви» розшукуе у мiстi чарiвну незнайомку, щоб заново осягнути цiннiсть людського iснування.

Цей твiр мiстить роздуми про мету мистецтва, а отже, частково розкривае естетичнi погляди В. Пiдмогильного.

Валер’ян Пiдмогильний

Остап Шаптала. Повiстi

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020

У виданнi збережено основнi особливостi лексики, синтаксису та орфографii авторського тексту

* * *

Остап Шаптала

(повiсть)

До початку Великодньоi заутренi лишалось ще досить часу.

Остап Шаптала поставив, як то прохали батьки, двi свiчки – одну Христовi, а другу – святому Миколаевi, – i уважно оглянув церкву. Сiра й вогка, вона повна була незрозумiлого шамотiння старого дяка й боязких згукiв обережноi людськоi ходи. В темних кутках невпинно шепотiли й глибоко зiтхали баби перед напiвосвiтленими iконами.

Важке напруження панувало в церквi.

В одчиненi дверi навшпиньках заходили люди, нiби ховаючись, нiби йдучи на злочин Шаптала вийшов з церкви в садок, що ii оточував. Там вiн лiг пiд деревами горiлиць.

Ще не встиг вiн торкнутись головою землi, як широкий капелюх злiз йому на обличчя й затулив очi. Шаптала пролежав так кiльки хвилин, вiдчуваючи пiд головою м’яку, холоднувату землю. Все тiло його мов прилипло до неi й злилось з ii життям; мозок мов перетворився у вогку грудку i думки з’явились темнi й крихкi.

Шаптала лежав не рухаючись i прислухався до того, що робилося в далеких глибинах землi. Почув, як звiдтiль невпинно вириваються сили, розносяться вiтром i накладають на все тавро жадоби. Вiн згадував, як жадiбно випростували в день два дерева свое зазеленiле гiлля, як напружались iхнi стовбури, утворюючи молоде листя. Трава з якимсь одчаем з’явилась на степах i кожна стеблина подiбна була до широко розтуленого рота галчати.