Остап Шаптала. Повісті

Вдень дiтвора гасала по вулицях i птахи кричали на небi; вiд почуття весни широкi посмiшки лазили по обличчях людей, – в iхньому серцi теж щось оживало i тавро жадоби не минало й iх Бажання було написане в посмiшках людей, в iхнiх побiльшених рухах, на iхнiх чоботях, вкритих весняним болотом.

Старий камiнь край села теж бажав заслатися зеленим мохом. Так робив вiн впродовж сотень рокiв, i мох захищав йому холодну душу вiд сонця.

Жадоба й жага обнялись та в легкому танку, регочучи, пурхали над землею. А з iхнього реготу плодилось в повiтрi безлiч бажань, що ними труiлися навiть камiння.

Земля ж готувалась завдовольняти. Спокiйно чорна повстала вона узгiр’ями й розпадалась долинами, перетворюючись у велетенське лоно невидимоi жiнки. І все припадало до неi у млоснiм напруженнi та бажаннi.

Шаптала раптом пiдвiвся й сiв. Капелюх упав йому на колiна, а погляд майнув у синю далечiнь i зник там.

Ця спрага землi i людей, iхне запекле шкварчання на багаттi бажань, були Шапталi незрозумiлими й чужими.

Вiн дивився навкруги, бачив рух та намагання, i це гнобило його, прикро вражало тепер, колi вiн i на мент не забував, що вдома конае його сестра. Думка про безглуздя ii смерти спинила його серед свiтового руху.

Вiтрець бiгав мiж деревами, нiби гуляючи з ким у Панаса.

Шаптала пiднiс свою голову до неба. Але й там навiть найменшi зiрки випростались з темряви i так яскрились, мовби на кожнiй теж була весна i теж мае воскреснути який Христос.

Шаптала стояв коло церковних грат, притулившись до iх чолом, i дивився, як юрба шикувалась круг церкви, виставляючи наперед кошики з пасками, крашанками й салом.

Бiля кожного кошика запалювалась свiчка, i круг церкви утворилось полохливе вогняне коло.

Одразу викинули в повiтря згуки всiх дзвонiв, вiд чого те зробилось важким и маснуватим. Разом з дзвонами пiдвелися шапки й брилi з чоловiчих голов та посипалися на всi боки мовчазнi хрести.

Свiдомiсть, що свято це ще побiльшить бiганину людей i iхню радiсть, завдала тремтiння Шапталi, i вiн, одвернувшись, почвалав додому.

В церквi облишили дзвонити. Шаптала озирнувся й побачив, як чорною хвилею сунулись за ним люди. А вiн не хотiв, щоб вони наздогнали його та оточили своiм галасом; тому вiн завернув набiк i дiстався невеличкого гайку. Став там, обпершись на стовбур дерева, й дивився, як плазували люди по дорозi. Мiсяць клав йому тiнь на половину обличчя i здавалось, що та половина спить.

Люди вже невиразною плямою сiрiли за кучугурами.