Місто

Мiсто

Валер’ян Петрович Пiдмогильний

Рiдне

Минуло майже сто рокiв вiд написання роману «Мiсто», але вiн i досi е актуальним. І сьогоднi мрiйники вирушають у мандри, полишаючи своi домiвки в селах, у пошуках кращоi долi й далеко не завжди знаходять те, що шукають. Молодий енергiйний сiльський юнак Степан Радченко приiздить до Киева, вступае до економiчного вишу й сподiваеться повернутися з новими знаннями на село. Вiн зустрiчаеться iз сiльською дiвчиною Надiйкою, сумлiнно навчаеться в iнститутi, але гординя й амбiцii беруть свое, i Степан вирiшуе пiдкорити мiсто…

Пiсля масових репресiй iнтелiгенцii 1930-х рокiв, пiд якi потрапив також i Валер’ян Пiдмогильний, роман «Мiсто», як i iншi твори письменника, був заборонений до 1989 року.

Валер’ян Пiдмогильний

Мiсто

Шiсть прикмет мае людина: трьома подiбна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина – людина iсть i п’е; як тварина – вона множиться i як тварина – викидае; як янгол – вона мае розум, як янгол – ходить просто i як янгол – священною мовою розмовляе.

    Талмуд Трактат Авот.

Як можна бути вiльним, Евкрiте, коли маеш тiло?

    А. Франс. Таiс.

Частина перша

І

Здавалось, далi пливти нема куди. Спереду Днiпро мов спинився в несподiванiй затоцi, оточений праворуч, лiворуч i просто зелено-жовтими передосiннiми берегами. Але пароплав раптом звернув, i довга, спокiйна смуга рiчки протяглася далi до ледве помiтних пагоркiв на обрii.

Степан стояв коло поруччя на палубi, мимоволi пiрнаючи очима в ту далечiнь, i мiрнi удари лопастей пароплавного колеса, глухi капiтановi слова коло рупора вiдбирали снагу в його думок.

Вони теж спинялись у тiй туманнiй далечинi, де непомiтно зникала рiчка, немов обрiй становив останню межу його прагнень. Хлопець поволi глянув по ближчих берегах i трохи збентежився – на поворотi праворуч виникло село, приховане доти за лукою. Серпневе сонце стирало бруд з бiлих хаток, мережило чорнi шляхи, що гналися в поле й зникали десь, посинiвши, як рiчка. І здавалось, той зниклий шлях, з’еднавшись iз небом у безмежнiй рiвнинi, другою галуззю вертався знову до села, несучи йому ввiбраний простiр. А третiй шлях, скотившись до рiчки, брав до села свiжину Днiпра. Воно спало серед сонячного дня, i таемниця була в цьому снi серед стихiй, що живили його своею мiццю. Тут, при березi, село здавалось питомим витвором просторiв, чарiвною квiткою землi, неба й води.