Сіддхартха. Паломництво до країни сходу

Та не раз iще, о Величний, я згадуватиму про цей день, про цю годину, коли очi моi споглядали святого.

Будда спокiйно дивився в землю; спокiйно, в досконалiй байдужостi променилось його непроникне обличчя.

– Нехай же твоi думки, – нарештi неквапно промовив Достойний, – не виявляться помилковими! Дiйди до своеi мети! Одначе скажи менi: ти бачив юрбу моiх саман, отих багатьох моiх побратимiв, що пристали до вчення? Невже ж ти гадаеш, зайшлий самано, невже ти гадаеш, що всiм iм буде краще вiдмовитись вiд учення й повернутися до мирського життя та втiх?

– Я зовсiм так не гадаю! – вигукнув Сiддхартха.

 – Нехай усi вони зостаються при вченнi, хай кожен iз них досягне своеi мети! Не подобае менi судити про те, як жити iншим! Мое дiло – судити про себе, тiльки про себе й собi лише щось вибирати чи щось вiдкидати. О Величний, ми, самани, шукаемо спасiння вiд власного «я». Якби я, о Достойний, був одним iз твоiх учнiв, то, боюсь, могло б статися, що мое «я» знайшло б спокiй i спасiння лиш для годиться, облудно. Насправдi жило б воно й далi, набиралося сили, бо i вчення, i своiх послiдовникiв, i любов до тебе, i товариство ченцiв я обернув би на свое «я».

Ледь усмiхнувшись, ясним i привiтним поглядом подивився незворушний Гаутама в очi зайшлому юнаковi й зробив майже непомiтний прощальний жест.

– Ти, о самано, розумний, – промовив Достойний. – І розумно умiеш говорити. Але надто великого розуму, друже мiй, остерiгайся!

І Будда рушив своею дорогою, а погляд його i ледь помiтна усмiшка навiк укарбувалися в Сiддхартхину пам’ять.

«Зроду не бачив ще я людини, яка б отак усмiхалась, дивилась, сидiла й ступала, – мiркував юнак. – І мрiя моя – навчитись ступати, сидiти, дивитися й усмiхатися так само iстинно, так само вiльно, з гiднiстю, щиро, так само по-дитячому, загадково i таемниче. Так iстинно дивиться i ступае лиш той, хто проник у потаемнi глибини свого «я». Певно, й менi треба спробувати проникнути у потаемнi глибини мого «я».

Я побачив людину, – мiркував Сiддхартха, – едину на свiтi людину, перед якою мусив опустити очi.

Тепер я нi перед ким уже не опущу очей, нi перед ким! Вчення цього чоловiка мене не захопило, i тепер жодне iнше вчення вже не захопить.

Обiкрав мене Будда, – мiркував Сiддхартха. – Обiкрав вiн мене, та ще бiльше вiн менi подарував. Величний забрав у мене товариша, того, хто вiрив у мене, а тепер вiрить у нього, забрав того, хто був моею тiнню, а тепер став тiнню його, Гаутами.