Сіддхартха. Паломництво до країни сходу

Те й те – i думки, i свiдомiсть – речi гарнi, за тим i тим криеться остаточний смисл, до того й того слiд прислухатися, тим i тим слiд грати, нi того, нi того не треба нi нехтувати, нi переоцiнювати, в тому й тому треба вчувати таемничi голоси найпотаемнiшого. Вiн хотiв розчинитися у нiчому, так нiби бути нiчим йому наказував, радив голос. Чому колись, у годину годин, коли на Гаутаму зiйшло просвiтлення, вiн саме сидiв пiд Деревом мудростi Бо? Тому що почув голос – голос у власнiм серцi, який наказав йому сiсти спочити пiд тим деревом, i вiн вибрав не умертвiння плотi, не жертвоприношення, не обмивання i не молитви, не iжу й питво i не сон чи мрii – нi, вiн послухався того голосу.

Послухатись отак голосу, не чужого наказу, а тiльки голосу, виявити отак готовнiсть – ось що прекрасно, ось що потрiбно! Тiльки це, i бiльш нiчого.

Вночi, коли Сiддхартха спав у солом’янiй хижi одного перевiзника на березi рiчки, йому приснився сон: начебто постав перед ним Говiнда у жовтiй одежi аскетiв. Сумний мав Говiнда вигляд, i сумно спитав вiн: «Навiщо ти мене покинув, Сiддхартхо?» Тодi обiйняв вiн Говiнду, обвив його руками й, коли пригорнув до себе i поцiлував, то раптом виявилось, що це вже не Говiнда, а якась жiнка, i з-пiд ii одежi вибились повнi перса, й Сiддхартха лежав на тих персах i пив молоко, i було воно густе та солодке, пахло жiнкою й чоловiком, сонцем i лiсом, твариною й квiткою, всiма фруктами й усiма насолодами.

Молоко те п’янило, дурманило голову…

Коли Сiддхартха прокинувся, за прочиненими дверима хижi вже мерехтiла блiда рiчка, а в лiсi глухо i тужно лунав совиний погук.

Почався новий день, i Сiддхартха попросив у господаря, щоб той переправив його на другий берег. Перевiзник узяв Сiддхартху на бамбуковий плiт, i широка рiчка вилискувала на вранiшнiй зорi рожевим сяйвом.

– Гарна рiчка, – мовив Сiддхартха.

– Гарна, – вiдказав перевiзник, – дуже гарна. Я люблю ii над усе. Часто я ii слухаю, часто задивляюся iй в очi й завжди в неi вчуся.

У рiчки можна багато чого навчитись.

– Спасибi тобi, добродiйнику мiй, – промовив Сiддхартха, ступивши на другий берег. – Я не маю чого подарувати тобi, щоб вiддячити за гостиннiсть, не маю чим i заплатити. Людина я без роду й племенi. Я брахманський син i самана.

– Я так i зрозумiв, – вiдповiв перевiзник, – i не сподiвався вiд тебе анi дарунку, анi платнi. Подаруеш менi щось iншим разом.

– Ти в це вiриш? – весело поспитав Сiддхартха.

– Ну звiсно.