Визволення. Роман мілин

Штурман пiднiс чарку до губ, гостро глянув на незнайомого i помалу випив.

– Ви, мiстере, маете добрий нюх, щоб нишпорити в темрявi за кораблями, – мовив вiн, ставлячи чарку на стiл.

– Дурницi! Я побачив вас саме на заходi сонця.

– Знали, куди дивитися, – мовив Шоу, пильно глянувши на нього.

– Я дивився на захiд, де було ще трохи свiтла, кожна розумна людина так зробила б, – нетерпляче вiдказав Картер. – Що вам треба вiд мене?

– Так, ви здатнi плести язиком…

– Нiколи не стрiчав такого чоловiка, – мовив недбало Картер.

 – Вам, здаеться, якийсь клопiт засiв до голови?

– Я не люблю човнiв, що крадькома пiдходять до корабля, особливо, коли менi доручено вахту на палубi. Я маю добрi очi, не гiршi, нiж у наших портових морякiв, й ненавиджу, коли мене морочать обмотаними веслами й iншими чортячими вигадками. Подумаеш, цяця! Яхтовий офiцер! Цi моря, мабуть, напхом набитi такими яхтсменами. Я вважаю, що ви пiдло пожартували зо мною. Коли заходило сонце, я сказав своему старигановi, що нiчого не видно; так воно й було насправдi.

І я певен, що ви випадково натрапили на нас; а про захiд сонця й рiзнi там напрямки ви просто наплели. Збрехали! Бо я знаю, що ви навмання прийшли з обмотаними веслами. Хiба ж це пристойно?

– Я мав пiдстави, обмотуючи весла, бо хотiв проскочити повз затоку, де стояло на приколi якесь тубiльне судно. То була тiльки звичайна обережнiсть малого, неозброеного човна. Я вас добре бачив i зовсiм не мав намiру лякати.

Слово честi!

– Я хотiв би, щоб ви потрапили кудись iнше, – сказав Шоу. – Бо ненавиджу, коли хтось призводить мене до такого непевного й помилкового становища. О! Мене кличе стариган.

Вiн швидко вийшов iз каюти, а скоро потому Лiнгард зiйшов униз i знову сiв до столу проти Картера. Обличчя його було серйозне й рiшуче.

– Зараз почнеться вiтер, – промовив вiн.

– Тодi, сер, – сказав встаючи Картер, – вернiть менi цього листа, i я поiду, як тут кажуть, нишпорити за iншим кораблем.

Сподiваюся, що ви повiдомите про нас там, де ви будете!

– Я iду до яхти, а листа збережу, – рiшуче сказав Лiнгард. – Я вже точно уявляю собi, де вона, i мушу iхати визволяти тих людей. Вам, мiстере Картер, пощастило, що ви натрапили на мене. Менi теж пощастило, – додав вiн, знизивши голос.

– Та-ак, – протяг Картер. – Чималу торбу грошей дiстанете, якщо витягнете яхту, але я певний, що ви не дуже-то допоможете iй.