Визволення. Роман мілин

Краще я зостануся тут, щоб повiдомити якусь канонiрку…

– Ви мусите повернутися зi мною на свое судно! – рiшуче сказав Лiнгард. – Киньте думати про канонiрку.

– Тодi я не виконаю наказ, – доводив Картер. – Адже менi велiли сповiстити звичайний або вiйськовий корабель. Розумiете? Я не боюся швендяти кiлька днiв у широкому морi. Накажiть, капiтане, налити в мое барило свiжоi води, i я поiду.

– Дурницi! – гаркнув Лiнгард. – Ви поiдете зi мною, покажете мiсце i… i допоможете. А я вiзьму вашого човна на буксир.

Це не переконало Картера. Тодi Лiнгард поклав свою важку руку йому на плече.

– Ось послухайте, хлопче. Я – Том Лiнгард, i на цих островах немае нi одного бiлого й тубiльця, що не чув би про мене. Доля занесла вас на мiй бриг, i ви тут мусите лишатися. Мусите!

Останне «мусите» пролунало гостро й грiзно, як пiстольний пострiл. Картер навiть одступив.

– Чи не маете ви на думцi силомiць затримати мене? – спитав вiн тривожно.

– Силомiць? – повторив Лiнгард. – Це залежатиме вiд вас.

Я не дозволю вам вишукувати якiсь там судна, бо ваша яхта сiла в дуже невигiдному для мене мiсцi. А шлюпки вашi понаводили б сюди чортячих канонiрок, що ширили б скрiзь чутки про цю мiсцевiсть, спокiйну, вiдлюдну й найзатишнiшу. Принесла вас лиха година на мою голову! Та на мое щастя ви натрапили на мiй корабель. І я триматимусь свого.

Лiнгард опустив свiй важкий кулак на освiтлену лампою чорну скатертину; дужi пальцi мiцно вп’ялися в тверду долоню. На мить вiн затримав кулак на столi, наче хотiв показати Картеровi, як вiн мiцно тримае його в руках.

Потiм повiв далi:

– Хiба ви не знаете, у якому шершневому гнiздi заплуталася ваша дурнувата яхта? Скiльки, на вашу думку, коштуе тепер iхне життя? Анi копiйки, якщо вiтер не подме ще двадцять чотири години. Подумайте! Це справдi так! І, може, тепер, коли ми з вами сперечаемось, уже запiзно.

Лiнгард стукнув пальцями по столу, i чарки, наче прокинувшись вiд його промови, тоненько й жалiбно задзвенiли.

Картер стояв, спершись на шафу. Вiн був уражений несподiваним тоном розмови i не спускав очей з обличчя Лiнгарда; щоки його трохи запали. Мовчання в каютi тяглось кiлька секунд, але Картеровi, що тривожно чекав, воно видалося надто довгим. Нараз вiн почув чiтке цокання годинника, i йому здалося, що то стукало з переляку маленьке металеве серце.

– Канонiрка! – вигукнув Лiнгард, наче тiльки в цю мить усвiдомив незвичайну складнiсть становища.