Визволення. Роман мілин

Вiн пiдвiв голову i ще з хвилину постояв бiля люка, але почув тiльки кволе щебетання канарки, що дзюрчало через похиленi червонi квiти геранi, якi росли в горщечках за шибками. Шоу ступив крокiв зо два, але знову почув знизу вигук:

– Гей, Шоу! Ви ще там?

– Єсть, капiтане Лiнгард, – вiдповiв вiн, обертаючись назад.

– Чи однесло нас хоч трохи пiсля полудня?

– Анiтрохи, сер, анiтрохи. Краще вже стояти на якорi.

– Завжди воно так, – мовив незримий Лiнгард.

Тон його голосу змiнювався з рухом по каютi й нараз задзвенiв зовсiм чiтко, коли голова його висунулась над входом у каюту.

– Завжди воно так! Течii нема, доки не смеркне, а потiм i не побачиш, на яке проклятуще мiсце зносить тебе. Тодi й вiтер пiдiймаеться. Штилю, одначе, бiльше не буде.

Шоу злегка знизав плечима. А стерновий малаець пiдiйшов до скляного люка, подивився, котра година, i вдарив двiчi в невеличкий дзвiн на кормi.

Зразу ж на головнiй палубi почувся пронизливий свист i, модулюючи, помалу стих. Господар брига вийшов iз каюти на палубу, подивився вгору на мертвi реi та якийсь час помалу оглядав обрiй навколо.

Лiнгарду було рокiв тридцять п’ять. Стрункий i гнучкий, вiн рухався вiльно, як людина, що звикла ходити рiвнинами й пагорками, а не балансувати по палубi маленького корабля, що його хитало або пiдкидало напрочуд примхливе море.

Одягнений вiн був у сiру фланелеву сорочку й бiлi штани, пiдперезанi синiм шовковим пасом, що мiцно облягав його тонкий стан. Лiнгард вийшов без бриля, – тiльки на хвилину, та, побачивши на кормi тiнь вiд грот-марселю[5 - Грот-марсель – нижнiй парус на стеньзi.

], зостався на палубi. На його гарнiй головi кучерявилося свiтло-каштанове волосся. Пiдстрижена борiдка яскраво виблискувала проти сонця, i кожна волосинка в нiй здавалася хвилястим золотим дротиком. У нього були пишнi вуса, короткий, рiвний нiс, трохи тупий на кiнчику, i вiд самих очей по вилицях розливався рум’янець. Очi надавали обличчю допитливого виразу. Брови, темнiшi за волосся, були окресленi рiвними лiнiями пiд широким i гладеньким лобом, багато бiлiшим, нiж засмалене обличчя. Яскравi сiрi очi променiли червоним вiдблиском, що надавало пильного виразу його суворому поглядовi.

Цей чоловiк, колись добре знаний, а тепер зовсiм забутий серед чарiвних, суворих берегiв цього мiлкого моря, мав серед своiх товаришiв прiзвисько Червоноокий Том. Вiн мiг пишатися своею долею, а не розважнiстю. Пишався своiм бригом, прудким судном, яке вважалось найшвидшим у цiй краiнi.